— Ароне, люди взагалі нічого про це не знають! — чув я здаля, і в її голосі було стільки емоцій, що я злякався. — Авжеж, про табори їм відомо, але про це — ні! Взагалі нічого!
Татову відповідь я не почув, а мама вела далі:
— Двісті п’ятдесят тисяч дітей! Викрадені! Відібрані у батьків! По всій Східній Європі!
Я відчув тривогу. Кажанчик на плечі порадив вдавати губами вибухи і збирати з «Леґо» гвинтокрили, бомбардувальники та ракети «земля–повітря», щоб заглушити мамин голос. Я так і вчинив — спрацювало.
Коли тато покликав мене вечеряти, мама, поставивши лікті на стіл, тримала голову так, ніби та важила тонну. Тато зняв фартух, приніс свічку і жартома мовив:
— Седі, зараз вечір п’ятниці, може, запалимо свічку на честь шабату?
Мама різко підвелась, виставила руку вперед і скинула свічку зі столу.
— Якщо вже ти не розумієшся на традиціях, то хоча б не перетворюй їх на балаган!
Не думаю, що мама скинула свічку навмисне, та все ж вона її скинула, і тато мовчки підібрав шматки з підлоги й поклав у смітник.
Коли ми їли рибу, яку тато порізав на тонесенькі скибки — бо я боявся, що кістка може ввігнатись мені у горло і вбити мене, — мама обернулась до мене і мовила: «Рендалле!» — таким тоном, що мені захотілося чкурнути назад, до Баррі, і лизнути лимонного порошку з руки.
— Так, матусю.
— Рендалле, мені знову треба їхати у відрядження. До Німеччини. Авжеж, я розумію, що тобі здається, ніби я весь час у роз’їздах... Але майже всі документи, потрібні для моєї дисертації, містяться у Німеччині.
— Седі, — зауважив тато, — Рендаллові все це не зрозуміло. Він навіть не знає, де розташована Німеччина.
— Отже, час йому дізнатися, де розташована Німеччина, бо у його венах тече і німецька кров! Рендалле, ти це знав? Тобі відомо, що твоя бабуся Ерра народилась у Німеччині?
— Ні, — зізнався я. — Я думав, вона з Канади.
— Так, вона дійсно виросла в Канаді і ніколи не розповідає про перші роки свого життя, але правда в тому, що вони минули в Німеччині. І для мене дійсно важливо дізнатися стільки, скільки можливо. Знаєш, адже я і заради тебе це роблю... Хіба можна побудувати майбутнє, коли не знаєш минулого? Ти зі мною згоден?
— Седі, заради всього святого! — втрутився тато. — Хлопчикові ж усього шість років!
— Гаразд, — незвично тихим голосом мовила мама. — Просто я... у мене надто багато запитань до цього особливого моменту нашого спільного минулого... А бабуся Ерра не хоче — або не може — дати на них відповіді. Тому... Я мушу сама поїхати до Німеччини.
— Це ти вже казала, — зауважив тато.
— Так, Ароне, знаю, — так само тихо погодилась мама. — Повторюю тільки тому, що найважливішого ви ще не чули... це така надзвичайна новина, що в мене голова обертом іде! Сьогодні я отримала листа від... сестри Ерри! Вона пише, що, коли я приїду до неї у Мюнхен, вона розповість мені все, що знає.
Після цієї заяви запала гнітюча тиша. Я подивився на тата. Він явно був у відчаї, майже не доторкнувся до їжі — а такого ще не бувало.
Через цю розмову всі почувалися не в своїй тарілці. Повертаючись до своєї кімнати — навшпиньки, щоб не привертати уваги, — я чув, як тато каже мамі:
— Ти тільки й думаєш, що про дітей, які страждали сорок років тому, а власного сина не помічаєш... Седі, облиш! Невже ти не можеш забути про це жахіття?
— Не можу, — відказала мама. — Хіба ти не розумієш? Для мене це не якесь абстрактне зло. Це історія моєї матері! Вона й сьогодні не хоче розповідати про своє дитинство в Німеччині. Їй знадобилося п’ятнадцять років, щоб визнати: Янек був викраденою, а не всиновленою дитиною. Двадцять років пішло на те, щоб вона промовила ім’я своєї німецької сестри та назву міста, де вона живе. А я хочу знати більше — невже ти не розумієш?! Хочу знати, ким були мої дідусь і бабуся! Чому їм віддали маленького поляка? Щоб замінити сина, який загинув? Ким вони були? Нацистами? Чи нацисти їх лише пожаліли? Я мушу це знати!