— Отже, — з хитрою посмішкою сказала вона, — моя донька розкошує десь у південній півкулі?
— Що, у південній півкулі?! — здивувався тато, а я почервонів і швидко зиркнув на нього, щоб він підтримав мою простодушну вигадку. — О, Рендалл трохи наплутав! Вона справді вирушила на південь. Він це хотів сказати. Але на південь Німеччини. Вона там проводить свої дослідження.
— Дослідження-шмашлідження, — пробурмотіла Ерра, зітхнувши. — Не впевнена, що вона там щось знайде...
Мерседес пирснула сміхом, але прикрила вуста рукою, бо я був з ними і не пасувало сміятися з моєї мами переді мною.
— Німеччина! — мовила Ерра. — Еге... Якби я знала, що вона так буде цим перейматися... Дивний фах, Ароне, ти так не вважаєш? Пхати свого носа в чуже життя...
— Ну, я не знаю, — відповів тато. — Мій фах іще гірший: я цуплю чужі долі для своїх персонажів. Наука до ситого черева не спішить...
— Тату, там же не так! — гукнув я, хоч і знав, що він сказав це навмисне.
— Ні, це різні речі, — заперечила бабуся Ерра. — Ти митець.
Примружившись від спіралі диму, що йшла від її сигари, вона підійшла до піаніно в кутку лофта.
— Рендалле, ходи сюди, — сказала Ерра (і я із задоволенням послухався її). — Пограємо разом?
— Але я не вмію грати, — відказав я.
Бабуся підняла мене, поставила на табурет і пригладила скуйовджене рушником волосся.
— Дозволь кажанові на плечі підказувати тобі... Ти повинен грати оці ноти, між басами... Тільки чорні клавіші, добре?.. і ніжно, дуже ніжно... Головне — слухай, що граєш, слухай, поки тобі не сподобається.
Тато й Мерседес в іншому кутку кімнати замовкли, і можна було б почути, якби пролетіла муха, — так кажуть. Я обережно й поволі шістьма пальцями тиснув на чорні клавіші. Бабуся Ерра стояла поруч, слухала й кивала головою. За мить вона загасила сигару, і я почув щось на кшталт булькотіння, яке виходило з її грудей; я грав далі, а вона відгукувалась на кожну з моїх нот своєю — то в лад, то ні, — ми ніби потроху просувалися лісом, ховаючись за деревами. Мої пальці поступово швидшали, її голос також, і все ж ми не відступали від правила «обережно», тому виходило щось типу чечітки в снігу.
Невдовзі я збагнув, що уривок доходить кінця, ми зупинились одночасно, і тато й Мерседес привітали нас гучними оплесками — але ніжно, вкрай ніжно, ледве чутно, через віщо ми всі розсміялися. Бабуся Ерра крутнула мене на табуреті і знову взяла на руки.
— Бачиш? — сказала вона. — Ти грав!
І вона перетнула кімнату, легко тримаючи мене на плечі.
— Ерро, здається, я впізнав кілька слів, — сказав тато. — Принаймні кілька складів... Ти часом не олюднюєш свій спів?
— Пхе, та я завжди була людиною! — широко усміхнувшись, відказала бабуся. — Утім, нині я справді іноді вставляю слова у спів — і це завдяки Мерседес. Бо вона — чаклунка. Знає магію слів.
— Правда? — звернувся я до Мерседес, поки бабуся Ерра саджала мене у фотель.
— Ну що ви! — відказала Мерседес. — Магія не в мені. І не в людях. Магія — в тому, що відбувається між людьми. І навчитися користуватися цим — радше питання самодисципліни.
— Це одна з найбільших моїх проблем, — похитав головою тато.
— Цить! — приклала палець до вуст Мерседес.
Запала тиша. І тоді тихим гортанним голосом вона додала:
— Часом достатньо заплющити очі й уважно вслухатися. Так виникають чари. Рендалле, ти готовий?
— Готовий.
— Добре. Тоді слухай. У твоїй голові є біла хмаринка, подібна до ватної кульки... Бачиш?
— Так.
— Чудово... А з хмаринки стирчить нитка, бачиш? Якщо обережно потягнеш за нитку, то з’явиться багато різнокольорових бантів, як на хвості летючого змія... Банти прив’язані одне до одного... Ці банти — слова... Тягни ще... обережно... дивися, що з’являється з іншого боку хмаринки!
Я розплющив очі, але Мерседес з усмішкою сказала:
— Ні, коли я кажу «дивись», це означає дивитися всередині себе, а для цього очі мають бути заплющені. Що ж, добре. Тепер буде магія. Образи будуть перепливати з мого мозку до твого. Ти бачитимеш усе, що я казатиму.
І вона продовжувала говорити, дуже тихо, роблячи великі паузи між словами: