— Та ви глузуєте з мене! — знову заревів фермер. — Іще один жарт — і я кличу поліцію!
— Ароне, де твій син? — запитав Джейкоб.
— Що?! То ви й шмаркача сюди приперли?! От дідько!
— Тату, я тут! — крикнув я, вийшовши з чагарів. Мимоволі через рушницю мій голос трішки дрижав.
— Чуєте, негайно забирайтеся звідси!
— Тихо, тихо, — сказав Джейкоб, згортаючи спальники. — Ми вже йдемо.
— Я чекаю! — гукнув дядько. — Рахую до десяти!
І поки Джейкоб здавав задом, щоб виїхати з луки, тато помахав дядькові рукою — просто щоб показати, що ми не образилися. Обличчя фермера налилося кров’ю від люті, він підняв рушницю, і я затремтів, майже відчувши брязкіт лобового скла.
Через кілька секунд тато обернувся до мене і турботливо запитав:
— Рене, у тебе все добре?
— Так... Не варто було махати йому.
— Твоя правда. По-дурному вийшло.
Без слів було зрозуміло, що вся ця поїздка також мала потрапити до шухляди з «обітами кумпанів».
Наступної середи ми поїхали по маму в аеропорт, який називався JFK на честь Джона Фітцджеральда Кеннеді, американського Президента, якого вбили, коли мамі було сім років, — вона це бачила по телевізору. Вона досі згадувала, як Джекі Кеннеді, дружина Президента, вбрана у рожевий костюм, повзала по новенькому броньованому «Лінкольну» і збирала шматки мозку свого чоловіка; мама часто казала, що нерозумно спершу купувати броньоване авто, а потім їздити серед натовпу з опущеним верхом (добре, що вермонтський фермер не стрельнув у нас, бо фургон Джейкоба не мав броні!).
Чекали ми довгенько, позирали на пасажирів рейсу з Чикаго, які виходили з широких дверей. Дивно одне за одним роздивлятись обличчя людей і відсіювати їх — так, ніби вони ніхто, бо вони не твоя мати, тоді як для інших, хто на них чекає, вони — центр всесвіту, це твоя мати для них — ніхто. Нарешті — вуаля! — «Ось вона!» — скрикнув тато.
Дійсно, мама йшла просто на нас і тягнула валізу, однак, коли вона нас побачила, її обличчя не засяяло, як у бабусі Ерри; вона лише зауважила нашу присутність, мовляв: «О, ви тут. Що ж, поїхали додому». І все ж присіла біля валізи, щоб я міг кинутися в її обійми, та варто було нашим грудям зіткнутись, як вона мовила «Чорт!», і було не дуже приємно чути це слово саме тоді, коли обіймаєш маму вперше після тривалої розлуки; справа була в тому, що, коли вона присіла, від її штанів відлетів один ґудзик, і тепер мама думала, що погладшала, хоча це було не так — у всіх, коли вони присідають, з’являються горбики на животі. Мама підібрала ґудзик і заходилася навколо блискавки, хоча тато вмирав від бажання її обійняти; однак йому довелося задовольнитись валізою — і ми всі разом почимчикували на стоянку.
Я тримав маму за руку, її рука була зі мною в Нью-Йорку, але думки досі ширяли над планетою; вона навіть не поцікавилась, як наші справи, просто посипала словами, наче горохом. Мамин голос не провіщав нічого доброго, тож я залишив слова на рівні вуст дорослих людей, а сам, ближче до землі, взявся роздивлятися тисячі ніг, що бігли у різних напрямках. Я міркував, що сталось би, коли б на аеропорт упала бомба: всі ці люди раптово б загинули або розлетілись на шмаття, агонізуючи в калюжах крові. Кажан порадив зробити гучнішими у моїй голові гудіння бомбардувальників, дзенькіт побитого скла, лемент жертв, нестерпний свист бомб, як це показують у фільмах, — а потім вибухи, багато вибухів...
У машині мамин голос трагічно дзвенів, вона невпинно переповідала те, про що дізналась у Чикаго від міс Мулик — старенької, яка після війни працювала у Німеччині в аґенції, яка займалася переміщеними особами, і зустрічала тоді Ерру. Тато лише кивав головою і час від часу щось бурмотів — він не міг вставити жодного слова. А я згадав про Мерседес та її вміння влучно промовляти одне слово, згадав про три її приклади і спробував уявити крильця феї, однак мамині слова заповнили автівку і все зіпсували. Деякі з них повторювались: джерела життя... неймовірно... нацисти... знищені архіви... джерела життя... неймовірно... кров... моя власна мати... джерела життя...
— Мамочко, а що таке джерело життя?
На передньому сидінні запала тиша.
— Мамочко?
— Седі, — мовив, зітхнувши, тато, — може, поговоримо про це пізніше?
— Аякже, звичайно! — коротко кинула мама.
Вона розвернулась і простягнула мені руку, щоб я міг триматися за неї, я так і зробив, але від її стривоженості у мене заболів живіт — так, ніби мало статися щось жахливе. Мама не питала: «Гей, як ви тут? Що робили весь цей час?», — вона лише дивилася на машини, що густим потоком тягнулися по мосту на Мангеттен. Невдовзі вона знову стала розповідати те, що дізналася від Ґрети, а особливо — від міс Мулик. Виявилося, що німецькі батьки Ерри не загинули під час бомбардування, як Ерра сама казала не раз, та й узагалі не були їй батьками, бо спершу Ерра була українкою, але німці викрали її, а потім аґенція знайшла її завдяки родимій плямі, і тоді її вдочерили в Канаді, а батьки, що загинули, насправді були українцями.