Потім ми розглядали картинки, і замість усяких дурнуватих квітів і кошенят Деніел приніс фотографії з автівками та велосипедами, джинсами й чоботами, солдатами й кулями — всім, що могло знадобитись мені в повсякденні. Його руки невпинно рухалися, я не міг відвести від них погляду — такими виразними вони були. Я запитав його, як сказати «кажан», і він сказав — тепер я знав таємну назву своєї родимої плями на івриті: «аталеф».
Коли у кожного предмета з’являється дві назви, світ стає інакшим, і думати про це як мінімум дивно.
За кілька днів я вже з нетерпінням чекав на уроки; коли я запам’ятовував, Деніел осипав мене похвалами, усміхався мені й відразу переходив до наступної теми. На початку серпня я вже міг складати цілі речення, на кшталт: «Кепська сьогодні погода» («Мезеґ гавір ґаруа гайом»), або «Я голодний» («Ані раев»), або ж «Скільки часу?» («Ма гашаа?»). Мені подобалося відчувати цю мову в горлі, особливо звуки «аїн» і «гет», подібні на іржавий скрегіт.
Деніел імпонував мені все більше, тож я почав питати у нього складні слова, скажімо, «смерть» («мавет») і «самотність» («бдідут»); він розумів, що це непрості теми, й обережно розпитував мене. Оскільки англійською я користуватися не мав права, то, коли не знав слова на івриті, допомагав собі пантомімою, а Деніел кивав головою і підказував слова, яких мені бракувало. Так я розповів йому про похорон дідуся, про хованки, коли кузени забули про мене, про бабусю Ерру та її сигари, про йогу і навіть про її другого чоловіка Янека, який виніс собі мозок. Учитель ввічливо виправляв мої помилки, весь час кивав головою — мовляв: «Авжеж, саме так», — і повторював мої фрази, виправляючи мене, щоб я міг їх іще раз сказати без помилок. Уроки івриту стали улюбленою частиною мого дня, і мені так кортіло, щоб літо не закінчувалось ніколи, адже я не хотів втрачати Деніела.
Якось я запитав, як на івриті сказати «джерело життя», бо весь час чув цей вислів. Усмішка повільно сповзла з його обличчя, а ніжні руки безсило впали на стіл, мов пташине пір’я.
— Перепрошую? Ані ло мевін, — сказав він, що означало «Не розумію».
Я повторив своє запитання і додав англійською:
— Мама думає, що бабуся Ерра була у «джерелі життя» в Німеччині, але я не знаю, що це таке.
Деніел так довго сидів мовчки, що я злякався. Він дивився не на мене, а на свої руки на столі — нерухомі, мов мертві пташки. Потім зібрав усі свої папери, обережно порівняв їх на столі і вклав до портфеля. Пройшовши коридором, він постукав у двері кабінету мого тата. Коли той відчинив йому двері, Деніел тихо сказав: «Я прийшов учити єврейського хлопчика, а не вилупка з СС». Розвернувшись, він покинув нашу квартиру. Хода його була м’якою і тихою, як завжди, але було зрозуміло, що більше ми його не побачимо, бо, виходячи, він не сказав «Легітраот» («До побачення»).
Я був у відчаї, адже втратив друга, до того ж я не розумів, через віщо, — але це напевно була моя помилка, і я невтішно ридав. Тато взяв мене на руки, і я обвив його ногами, а він дозволив мені досхочу плакати на його плечі, не ставлячи запитань.
Ми вийшли пройтися вулицею і вирішили нічого не казати мамі про відставку Деніела — адже вже наступної неділі ми вирушали до Ізраїлю і все одно припинили б заняття. Тим часом ми вдавали, ніби він досі ходить до нас, а я повторював пройдений матеріал, чого було цілком достатньо.
Того вечора, повернувшись додому, мама була у чудовому гуморі, бо попрацювала на славу — а це її завжди тішило. Під час вечері, навіть не звернувши увагу на смачнючу лазанью, яку приготував тато, мама заявила, що до поїздки все готово.
— Кажуть, що Хайфа — прекрасне місто, — розповідала вона. — Я знайшла для нас помешкання на вулиці Хатцві, поруч зі школою Рендалла. Я в університет буду їздити на автобусі, а тато матиме спокій для творчості.
— Авжеж, — втрутився тато, — Ізраїль нині є дуже спокійною країною, особливо враховуючи, що майже все своє військо він відрядив до Лівану.
— До речі, Рендалле! — згадала мама. — У нашому кварталі є зоопарк! Можемо сходити туди разом. Правда, чудово?
Я промовчав, адже у Центральному парку також є зоопарк, і вона жодного разу мене туди не водила. Вже не кажучи про те, що, коли вірити татові, в Ізраїлі не грають у бейсбол, та й на санчатах не покатаєшся, бо взимку там немає снігу.