Менше, ніж за тиждень, я мав складати вступний іспит до «Hebrew Reali» й дуже нервував. Щоранку тато допомагав мені повторювати слова, адже (як він заявив мамі) бика («шор») слід брати за роги. Вимова і словниковий запас у тата були значно гірші, ніж у мене, але він пояснив, що з роками клітини мозку так звикають до рутини, що їм важко запам’ятовувати нові слова. Після цього, випереджаючи денну спеку, ми гуляли нашим кварталом, намагаючись згадувати івритські назви всього, що бачили; записували, скільки кожен вгадав, — і вигравав завжди я. Сидячи на лавці на Панорамній вулиці, ми могли бачити біля своїх ніг усе місто й Середземне море навколо нього.
— Поглянь, — сказав мені тато. — Просто перед нами... Бачиш отам, ліворуч, білу смугу землі? Це Ліван. Там просто зараз лютує війна. Рейґан і Беґін вирядили туди війська. І назвали їх миротворчими — почуття гумору їм не бракує.
Ми ще довго сиділи, дивились на море і кораблі у порту та на зелені пагорби вдалині — все здавалося таким спокійним, що у реальність війни зовсім поруч складно було повірити.
Настав день іспиту. Ми боялися навіть говорити про те, що сталось би, коли б я його провалив, — напевно, мене відправили б до дитячого садка, де я нидів би цілий рік; отже, цей іспит був справді дуже важливим. Мама повела мене до школи, розташованої за два кроки від нас, на вулиці Ха’Ям, хоча стояла школа не на самій вулиці, а у глибокому ярі, куди треба було спускатися дерев’яними сходами. На верхньому майданчику сходів мама міцно здавила мою руку і пішла вперед, рішуче випнувши підборіддя, від чого у мене все стиснулось усередині, тож я вирішив тихенько рахувати східці. Ближче до середини спуску я дійшов до цифри сорок чотири і згадав бабусю Ерру — саме стільки їй було років, а ще згадав, що обіцяв їй ніколи не втрачати зв’язку зі своїм кажаном, тому став гладити родиму пляму, примовляючи «Аталеф, аталеф!» і намагаючись заспокоїтися. Сходи були обсаджені високими евкаліптами, які солодко пахнули і мали дрібне темно-зелене листя. На думку спала Мерседес, і я став дуже повільно, спершу англійською, потім на івриті, промовляти назви дерев, які впізнавав: фінікова пальма («тамар»), апельсин («тапуз»), олива («ец а-заїт»), інжир («теена»), евкаліпт («ейкаліптус»), — і мені одразу полегшало. Внизу, на шкільному подвір’ї стрибали й гасали діти, коти ховалися по кутках, у великих горщиках пишалися високі трояндові кущі, а вдалині закукурікав когут — і мама сказала, що це, напевно, в зоопарку, розташованому поруч, по інший бік яру.
Я вже не боявся. Я знав, що витримаю це випробування, — і не помилився.
Тоді я відчув себе іншою людиною. Сильним і впевненим у собі — ніби весь світ належав мені. Тато повів мене купувати шкільну форму — розкішний однострій, що складався зі штанців і сорочки кольору хакі та синього светра з вовни; светр і сорочку прикрашала емблема школи — темно-синій трикутник на лівий частині грудей з гаслом «Вехатцнеа лехет», що означає «Поводься скромно». Щодня іврит відкривався мені все більше, його музика змінювала все навколо мене. Вчителька та інші діти цікавилися мною, бо я був американцем, Америку ж вважали особливим другом Ізраїлю — про це я раніше і не здогадувався. Всі наввипередки демонстрували мені свою ґречність, пояснювали незрозуміле, запрошували до своєї баскетбольної команди й засипа́ли мене запитаннями про США. До мене ще ніколи не ставились так по-королівськи.
Я вже обожнював «Hebrew Reali». Через кілька днів мама сказала, що я можу ходити до школи сам, тільки я мав пообіцяти, що чекатиму на зелене світло, перш ніж переходитиму вулицю Ха’Ям, — звісно, я пообіцяв і почувався дорослим. Весь перший тиждень ми вчили абетку; вдома я годинами виводив дивовижні літери і тихо повторював їхні назви загадковим тоном, точнісінько як Мерседес. (Марвіна я теж учив івриту).
Мама щодня їздила в університет, щоб працювати у видатному архіві з видатним професором, — їй здавалося, що вона ось-ось зробить значне відкриття. Щойно вона помічала, що я не можу її чути, відразу починала полоскати татові вуха розповідями про «джерела життя», та насправді не чути маму було важко.
— Ароне, це були неймовірні місцини! — казала вона. — Безпрецедентний випадок в історії людства! Справжні палаци плодючості! На країну падали бомби, перелякані люди хворіли й голодували... Щодня приголомшені бідахи спостерігали за тим, як повіям вантажівками везли припаси. Для них було все: кава, цукерки, свіжі фрукти й овочі, м’ясо, вівсянка, тістечка, печінка тріски, масло, яйця і шоколад, — а довкола люди конали від голоду. Очікуючи на народження своєї дитини, ці дами жили, мов справжні принцеси: їли смаколики, засмагали і байдики били. Там не було ні шлюбів, ні хрещень — лише церемоніал прийому до лав Великого Райху. У 1940 році в’язні одного з концтаборів вирізьбили десять тисяч дерев’яних свічників для святкувань днів народження у цих центрах. Десять тисяч, ти уявляєш?!