Мама не могла встояти перед чарами розвінчання Зла...
Татові ж, навпаки, не вдавалося пристосуватись до життя у Хайфі. Я бачив, як він гаяв час, викурюючи цигарку за цигаркою і гортаючи газети, — здавалося, він поступово втрачав почуття гумору. Він більше не сипав жартами, відмовлявся грати зі мною в шашки, спина в нього згиналась і округлювалась — він сповнювався зневіри. Тато твердив, що йому не подобається те, що відбувається там, у Лівані, і він не може писати комедії у країні, яка веде війну. А мама відповідала на це, що араби самі все почали, влаштовуючи терористичні напади на півночі Ізраїлю, — і як скажете чинити: чекати, склавши руки? На це тато відказував, що за такою логікою можна далеко зайти: до Гітлера, Версальської угоди, вбивства ерцгерцога Фердинанда, до матері того вбивці — до речі, а чом би й ні? Хіба не вона винна в тому, що просто зараз у Лівані люди вбивають одне одного? Мама ж відповідала, що краще татові не Ліваном перейматися, а подумати про свято Рош-а-Шана, яке наближалося, про те, як будемо святкувати. Тато кидав на це, що йому плювати на Рош-а-Шана, а мама відказувала, що соромно так висловлюватися перед власним сином. Я спробував уявити, як можна плюнути на свято, але не зміг.
Щодня я виходив з дому раніше, щоб уникнути батьківських сварок, які лютішали, бо обертались навколо політики. Щойно тато й мама підвищували тон, я подумки переходив на іврит, який лунав гучніше за їхні слова. Тепер я думав цілими фразами.
Ранкове повітря було дивовижне. Я вийшов заздалегідь — так рано, що сходи були безлюдні, і сторчголов кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки, підскоком, — та посередині четвертого сходового майданчика наступив чи то на суху оливку, чи то на камінець, що підступно підкотився під мою ліву ногу, втратив рівновагу і боляче рухнув на бруківку подвір’я. Падіння вийшло невдале. Ейфорія куди й поділася. Мені забило подих, у вухах дзвеніло. Я поволі обернувся, щоб сісти, і побачив, що праве коліно в крові, а вкриті камінцями долоні пломеніють червоним. Тим часом пташки щебетали на деревах, ніби нічого не сталось, а вдалині, із зоопарку, почувся крик віслюка. Голова йшла обертом, коліно боліло, я не міг піднятись і боявся знепритомніти від болю просто перед школою, та ще й на самоті...
Раптом за спиною я відчув чиюсь присутність, і хтось торкнувся мого плеча.
— Рендалле, ти вирішив політати? — почув я запитання англійською. Я обернувся і побачив, мовби у сні, найпрекраснішу дівчинку в світі, яка стояла перед мною на колінах. Було їй, напевно, років дев’ять, вона мала чорне волосся, стягнене ззаду у довгий хвіст, і величезні ніжні очі, а ще золотаво-коричневу шкіру. Шкільний однострій на ній сидів так, ніби був щойно з універмагу «Saks» на П’ятій авеню. Дівчинка була настільки вродлива, що я миттю забув про біль у коліні.
— Тобі відоме моє ім’я? — здивувався я.
— А кому воно не відоме? Ти ж американський супергерой, щойно явлений нам просто з самого Нью-Йорка!
З цими словами дівчинка вийняла з кишені хустинку, намочила її водою з лійки, що стояла поруч із трояндовим кущем, і дбайливо прибрала камінці та кров з мого коліна. Не відводячи очей від її впевнених і водночас дбайливих рухів, я по вуха закохався в неї, хоч вона й була старша за мене.
Я запитав її ім’я.
— Нужа, — сказала вона, взяла мене за руку і допомогла підвестися.
— Мені пощастило, що ти завчасно прийшла до школи.
— Тато дорогою на роботу підвозить мене. Я майже завжди перша — та цього ранку ти побив мій рекорд.
— Звідки у тебе така бездоганна англійська?
— Коли була маленькою, жила у Бостоні, тато вчився там на доктора.
— Моя мама теж буде доктором, — мовив я, бо конче хотів мати щось спільне з нею.
— Правда? Чудово. Тоді вона може подбати про твоє коліно.
— Ні, не такий доктор... Вона — доктор Зла.
— Тобто вона відганяє злих духів?
— Думаю, так... Щось таке...
— Зрозуміло.
Нужа із серйозним виглядом похитала головою, а я подумав, що краще б наша розмова не завершувалась ніколи, але тим часом подвір’я наповнювалось. Задзеленчав дзвінок на урок, і ми розійшлися по класах. Нужа вчилась у четвертому.
Опівдні здалеку, з вікна їдальні, я побачив її, і вона мені усміхнулась — таких усмішок я ще не бачив, — і відчув млість у шлунку. Як зробити так, щоб вона зацікавилась мною? Я зробив би все. Я був ладен померти. Зжерти власне взуття. Одружитися з нею.