Выбрать главу
Нужа... Нужа... Нужа... Яке дивовижне ім’я.

Наприкінці того дня я побачив, як вона йде до сходів. Байдуже, якщо друзі будуть кпити з мене, бо я заговорив із дівчиною, старшою за мене, — я перестрів її і сказав перше, що спало на думку:

— Слухай... Можеш допомогти? Коліно дуже болить.

Ввічлива дівчинка взяла мене обережно під лікоть, і я почав стрибати зі сходинки на сходинку — уважно та водночас не кваплячись; я спирався на її руку й усміхався вдячно.

— Приємно, що є хтось, з ким можна поговорити англійською, — сказав я. — Коли іврит не твоя рідна мова, навчитися йому складно.

— Це і не моя рідна мова.

— Справді?

— Авжеж. Моя мова — арабська.

— О, то ми тут обоє чужі! — скрикнув я, зрадівши, що нарешті знайшов щось спільне між нами.

— Ні. Б’юсь об заклад, ти навіть не знаєш, у якій країні опинився. Її справжня назва — Палестина. Я — арабка з Палестини, це моя батьківщина. А чужі тут євреї.

— Але ж я думав... що тут...

— Євреї захопили цей край. Ти — єврей і не знаєш історію власного народу?

— Не такий уже я єврей, — зауважив я, з сумом констатуючи, що ми дісталися вже другого сходового майданчика.

Нужа захихотіла.

— Тобто як — не такий?

— Моя мама — не єврейка за народженням, ми ніколи не справляємо єврейські свята. Я американець — от і все.

— Хай там як, а Америка на боці євреїв.

— Я ні на чиєму боці — хіба що на твоєму, бо без твоєї підтримки я ні за що не подолав би ці сходи.

Я дуже пишався цією реплікою, та, на жаль, ми вже дійшли до верху. Змушений стрибати на одній нозі, я аж упрів, а Нужа з усмішкою роздивлялась мене. Насправді вона була не набагато вища за мене. Ставши навшпиньки, я легко міг би її поцілувати.

— Почекаю твого батька з тобою, якщо ти не заперечуєш. Ти перша арабка в моєму житті — дуже цікаво поговорити з тобою.

— Не варто чекати зі мною. Мій тато забороняє мені спілкуватися з євреями за межами школи.

— Невже? Чому ж він... пробач... чому він відправив тебе вчитися до «Hebrew Reali»?

— Бо це найкраща школа у цьому кварталі. Він хоче, щоб його діти отримали дипломи і билися за повернення своєї землі. Ви, американці, нічого не знаєте.

— А ти мені розкажи! Нужо, чесно, я дуже хочу про все дізнатися. Влаштуй мені урок історії.

— Якщо вже так хочеш, можемо зустрітися завтра під час перерви... Скажімо, під гібіском отам, унизу, бачиш? А тепер швиденько тікай — авто мого тата вже на світлофорі.

Нужа...

Очі Нужі.

Усмішка Нужі.

Рука Нужі на моєму лікті.

«Я закохався», — зізнався я Марвінові.

Віття гібіска низько хилилося під вагою густого листя, утворюючи всередині щось подібне до хижки, пахучого ­схов­ку, де нас ніхто не міг бачити. Ми сиділи поруч, піднявши коліна до підборідь і зануривши погляди у глиб долини.

— Зараз я розповім тобі справжню історію Хайфи, — мовила Нужа, і я зрозумів, що доведеться вислухати довгу промову, яку її примусили вивчити напам’ять. Утім, мене це не хвилювало, адже у Нужі був м’який золотавий голос, схожий на кленовий сироп.

— Дуже, дуже давно, в минулому столітті, у цьому місці жило багато дуже різних людей. Насамперед тут завжди жили палестинці, а серед них родини обох моїх батьків. Оскільки порт тут зручний і море глибоке, сюди спершу приїхало чимало друзів з Лівану, а згодом — євреї з Туреччини та Північної Африки, за ними — кілька звихнутих німців, що влаштували колонію тамплієрів, яка згодом перетворилася на німецький квартал; приїхали і бахаї, що звели свій храм, оточений садом, на вершині гори, щоб усі бачили. Аж раптом нахопився сіонізм. Це коли євреї вирішили повернутися до Палестини, де жили раніше, забувши про невеличку деталь: минуло дві тисячі років, і тут уже мешкали кілька мільйонів палестинців, що мали свої традиції та звичаї. Євреї замислили відібрати цей край. Часом вони заходили до арабських містечок і вбивали всіх, як це сталося в Деїр-Ясин. У квітні 1948 року моєму татові було лише вісім, коли Хайфою кружляли єврейські автівки і звідти лунали крики: «Деїр-Ясин! Деїр-Ясин!» З гучномовців розносилися зойки нещасних жителів Деїр-Ясин, яких мордували. Тоді палестинці запанікували, тисячі залишили Хайфу, і тут оселились євреї. Родина мого тата розділилася: більшість моїх тіток і дядьків втекли до Лівану, а його батьки зупинилися у Наблусі, що в Самарії... Моя бабуся там і досі живе.