Наступного дня Жемаєля вбили, достоту як Кеннеді, за винятком того, що першого обрали лише три дні тому, тож президентський мандат вийшов, прямо скажемо, короткий. У школі під час перерв учителі говорили тільки про це, однак їхній іврит був надто швидким для мене, тому я не розумів, що відбувалося. Нужа пояснила, що вони приголомшені, адже Жемаєль був пішаком у руках Ізраїлю і Сполучених Штатів. Слово «пішак» я знав, бо грав у шахи, але не розумів, до чого тут політика. Проходячи коридором повз групу дорослих хлопчиків у кіпах, я почув, як один із них щось голосно кинув нам услід, — і Нужа зблідла.
— Що він сказав? — запитав я її.
— Він сказав: «Кляті араби! Їх треба звести зі світу!»
Я відчував усе більшу тривогу. Навіть Марвін не допомагав, мій «аталеф» уперто мовчав, а бабуся Ерра була надто далеко — мов на іншій планеті.
Я бачив жахливий сон і прокинувся з криком. Мама в нічній сорочці кинулася до моєї кімнати зі словами:
— Рендалле, що таке? Що трапилося?
Та я не міг описати туманний спогад про жах словами, він розлетівся на дрібні клапті, які швидко блякли і випаровувались. Я почувався винним, адже витягнув маму з ліжка посеред ночі і навіть не був здатний згадати, що ж мене так налякало, я намагався знайти хоч щось, аби виправдати цей збій, та чим більше я вигадував історію, тим більш кволим ставав мій мозок, і все, що я зумів пробурмотіти, було: «Мамо, пробач. Мамо, пробач. Пробач...»
Наступного дня, коли я встав, тато о сьомій ранку вже слухав радіо і курив цигарки — мама досі була вдома, і це було дуже дивно.
Вона зайшла на кухню, на її голові їжачились бігуді.
— Ароне?
Та він слухав не її — він слухав радіо, — і мама заговорила голосніше.
— Ароне... Хочу, щоб ти знав: я дуже вдячна тобі за те, що приїхав до Хайфи зі мною. Я знаю, тобі тут непросто, всюди чужа тобі мова. Ти ж надихаєшся розмовами, які чуєш на вулицях, у парках і ресторанах Мангеттена. Я розумію, як тобі бракує Нью-Йорка. Повір, Ароне, мені до цього не байдуже. Я цілком свідома того, на яку жертву ти пішов заради мене, і я хочу, щоб ти знав, як я це ціную.
Дивно було слухати, як мама виголошує цю майже офіційну промову з бігуді на голові та без макіяжу; в мене виникла підозра, що вона готувала її перед дзеркалом — як зазвичай перед усіма виступами. Мені залишався ще один тост, і я його швидко проковтнув, бо тато досі слухав лише радіо, а мамине обличчя червоніло, бо вона намагалася не вийти з рівноваги.
— Ароне, — повела вона далі. — Завтра ми будемо святкувати Рош-а-Шана, і я б дуже хотіла, щоб це стало новим початком. Будь ласка, послухай мене! Рош-а-Шана — це просто особливий спосіб сказати одне одному: зупинімось на мить, підбиймо підсумок, очистімось від гріхів та ухвалімо правильні рішення на майбутнє.
Однак тато не зважав на її присутність, він не відривався від радіо, і незабаром терпець мамі таки урвався, вона широкими кроками перетнула кухню і вимкнула приймач.
Тато знову ввімкнув.
Мама вимкнула.
Тато ввімкнув.
Я не мав бажання спостерігати за розвитком сварки, тож вирішив, що якраз час іти до своєї кімнати і збиратися до школи. Коли я виходив із кухні, почув мамин голос:
— Ароне, ну серйозно, хіба ти не згоден, що ми обоє мусимо ухвалити кілька важливих рішень?
Тато не відповідав, не жартував, навіть не побажав мені вдалого дня; він вийшов з квартири, хряснувши дверима, і я знав — тато пішов до кіоску на вулиці ХаНасі, щоб купити всі можливі газети англійською мовою.
Не можу пояснити, чому, але того дня атмосфера у школі була тривожною, мов перед ураганом, хоч небо й було безхмарним, а сонце жарило немилосердно.
— Стережися, Рендалле! — застеріг мене «аталеф». — Стережися!
А я не розумів, чого мусив остерігатися.
Опівдні Нужа прошепотіла мені:
— Шарон зайняв Західний Бейрут, уявляєш?
І я кивнув, хоч і не знав, хто такий Шарон, і віддав би що завгодно, аби тільки бути зараз у Центральному парку та грати в бейсбол.
Повернувшись зі школи, я пішов просто до своєї кімнати стояла спека я таку спеку не переношу хотілося вибухнути хотілося щоб усе вибухнуло я кружляв кімнатою мов літак який падає й крутиться я промовляв: «РОШ, РОШ, РОШ-А-ШАНА!», і «Рош» означало «голова», «А-Шана» — «вибухати», бо я відчував що моя голова от-от вибухне, я не розумів, що відбувалось, і впадав через це у відчай...
За вечерею всі мовчали.
Я повернувся до своєї кімнати і почав малювати людей без тулубів людей без голів людей без рук людей без ніг, я домальовував ноги до шиї руки до живота, я малював груди високо у повітрі і «аталеф» прошепотів мені: «Нічого собі, Рендалле! Стережися!» — але не сказав чого саме стерегтись а я ніяк не міг заспокоїтися...