У школі я з головою пірнув у баскетбол та інші спортивні ігри, щоб не думати про відсутність Нужі; щоранку я гладив свій «аталеф», щоб відчувати контакт з її «захрі», цяткою фіалкового кольору посередині долоні. Хтозна, можливо, одного дня нам судилося знову зустрітись — уже як друзям, незважаючи на війни, що крають планету, адже я дійсно дуже любив Нужу.
Закінчився вересень, сяк-так минув жовтень, нарешті наступив день Геловіну. Я пригадав дерева у Центральному парку — певно, вони пломеніли яскравими барвами — і замислився: чи буду я собою, коли повернусь до Нью-Йорка? Чи товаришуватиму зі своїми друзями, з Баррі?
Я думав про це все дорогою зі школи. Коли переступив поріг, то побачив, що двері у кабінет тата широко відчинені, — о цій порі це було дивно, зважаючи на його новий режим. Я пішов шукати його у вітальні, аж раптом за моєю спиною щось гучно ляснуло, від чого я підскочив мало не до стелі. Тато загримувався у клоуна, на обличчі сяяла дурнувата усмішка, і він луснув кульку. Тато накупив на Геловін цілу гору кульок і цукерок, а ще придбав набір для гриму — словом, сюрприз йому вдався. Коли він почав мастити мій ніс зеленою фарбою, задзеленчав телефон, я роздратувався — той дзвінок міг зіпсувати всі наші святкові зусилля!
Тато пішов на кухню відповідати.
— Алло? — це все, що я почув із розмови.
Говорили вони недовго, аж раптом я зрозумів, що тато набирає інший номер, тож я зайшов до кухні і сльозливим голосочком запитав:
— А що ти робиш?!
Коли ж я почув, що тато викликає таксі, розсердився вже по-справжньому.
— А як же наша гра?! — вигукнув я, та він так на мене зиркнув, що я вмить припинив скаржитись, а моє тіло прошив гострий страх.
Було ясно, що тато забув усе, крім слів, які щойно почув у слухавці. Він схопив мене і буквально побіг до дверей, за якими на нас чекало таксі, –короткі фрази зривалися з його вуст, пофарбованих у яскраво-рожевий колір.
— Мама потрапила в аварію. Влетіла у загорожу між смугами на бульварі Стелла Маріс. Вона у лікарні. Рендалле, вона серйозно травмована.
Водій таксі здивовано підняв брови, побачивши нашого тата, — тільки тут тато збагнув, що він досі у клоунському гримі, хоча виходити так не вулицю не годилось; у таксі він витягнув хусточку і почав стирати грим. Спершу фарби просто змішалися, та зрештою тато прибрав майже все, залишалося тільки трохи фіолетової барви навколо вух, але я ніяк це не коментував, бо знав, що думав він про важливіше.
Зазвичай дітей не допускають у реанімацію, але мій тато має акторський хист, тому вирішив зіграти галасливого, швидкого до бійки американця, якому добре відомі його права і який готовий гамселити по стійці скільки завгодно, поки мені не дозволять його супроводжувати. Коли ми опинилися перед дверима палати, де лежала мама, тато міцно стиснув мою руку. Побачивши її, я злякався і відчув себе нікчемним — маму підключили до якихось апаратів, я таке тільки у телевізорі бачив, я заледве дихав, бо був нажаханий — моя мама могла померти!.. Мама спала, а я дивився на її обличчя і твердив: «Мамо, даруй, мамо, даруй, будь ласка, виживи, мамо...» Тато з лікарем пішли в інший кут палати і тихо перемовлялись, а мене не полишала думка, що в тата все ще видно фіолетовий грим довкола вух і лікар може це помітити. Я згадав фото в одній із арабських газет, які тато купив у день трагедії в Сабрі й Шатілі: на ньому була голова немовляти, яке закинуло руку на тіло хлопчика приблизно мого віку — шести чи семи років, певно, братика. Їхня мати лежала далі, серед руїн будинку, але все, що міг бачити глядач, — це її величезний зад у квітчастій спідниці. Здавалося, що навіть після смерті вона прагне захищати своїх дітей.
Після розмови з лікарем тато видавався прибитим, і тоді я збагнув, що відтепер буде «до» і «після» 31 жовтня 1982 року. Він сів біля мами, взяв її за руку, не рухаючи її, бо до руки тягнулися десятки трубок. Він нахилився і поцілував її пальці, пробурмотівши «Сексі Седі»; він бурмотів це знову і знову — давно я не чув цих слів. Саме тієї миті мамині повіки розплющилися і вона пошепки назвала наші імена: «Ароне... Рендалле... Ароне... Рендалле... О Боже мій...» Отже, принаймні мозок не був ушкоджений. Я усміхнувся мамі так щиро й приязно, як міг, щоб у неї виникло бажання жити; подумки я обіцяв бути чемним, якщо вона не помре.