Коли ми повернулись додому, тато взявся готувати щось серйозне. Ішлося про страву, яку я обожнював: курячий суп з вершками. Я допомагав чистити моркву й цибулю, а він маленькими шматочками нарізав курячі печінку і філе й показав мені, як за допомогою жовтка зробити суп густішим: замість просто вилити жовток у суп, який кипів (від цього жовток узявся б грудками), він додавав до жовтка по кілька краплин бульйону, збиваючи вінчиком. Тато попросив мене накрити на стіл, і я акуратно виконав його прохання — випадок був особливий, і я доклав багатьох зусиль. Ми підняли кружки за здоров’я мами і деякий час пили суп мовчки. Найцікавіше в цій страві те, що спершу п’ють бульйон, а вже потім беруться до м’яса й овочів.
— У мами зламано кілька хребців, — мовив тато тієї миті, коли я збирався вп’ястися зубами у курячу шийку. Зазвичай це мій найулюбленіший інгредієнт, та раптом шийка нагадала мені людські хребці, і я повернув її до тарілки.
— Провина не її. Вона їхала вгору пагорбом поблизу монастиря кармеліток, на повороті назустріч виїхав якийсь йолоп, він мчав просто їй у лоб, їй довелося різко звертати в бік огорожі. Рене, вже те, що вона вижила, — диво. Кляте диво. У такі миті починаєш вірити в Бога — треба ж дякувати хоч комусь...
— Вона ж одужає, правда?
— Гм... — пробурмотів тато, довго і щедро посипаючи перцем моркву, щоб виграти час. — Звісно, видужає. Але повністю — не видужає ніколи.
І я знову згадав квітчасту сукню мертвої матері й голівку немовляти на животі братика. Їсти вже не хотілося.
— Їй доведеться пересуватися на візку.
— Тобто мама буде інвалідом?
Тато відклав ложку, простягнув до мене праву руку і ніжно поплескав мене по лівій руці.
— Так, Рене. Ходити вона вже не зможе. На жаль, зламані хребці відповідали за ноги. В голові не вкладається... Але ж ми будемо сильними, правда, Рене? Мамі завжди більше подобалося працювати язиком, ніж ходити ногами. Тепер наговориться досхочу... і дослідження це не заважає проводити... і мандрувати... Нині виробляють диво-візки...
По його щоках текли солоні сльози, скрапуючи в тарілку, — та все ж він не ридав так, як у день трагедії у Сабрі й Шатілі...
Чому я весь час думав про Сабру і Шатілу?
Аж раптом я збагнув. І відчув такий шок, що мало не впав зі стільця.
Нужа. Злі очі Нужі того дня, на сходах. Нужа вдарила мене своїм поглядом — дараба біл-аїн, — наврочивши мені страшне лихо. Аварія з мамою сталася через неї! Я був упевнений в цьому. Її родину пошматували в Шатілі, тож вона вирішила мститися євреям, а я був її найпершим єврейським другом. Це мене так збентежило, що я забув закляття, яким знімають пристріт. Тепер я його пам’ятаю — «Ма сага Аллаг ва кан», — та вже пізно. Що не робиться — воля Господня.
ІІІ. Седі, 1962
— Седі, ти застелила ліжко?
— Так, — авжеж, Седі застелила ліжко (і навіть уже поснідала).
Бабуся нахилилась і обережно поцілувала моє волосся. Вона ще була в пеньюарі, але вже нафарбована, тож не хотіла псувати помаду справжнім поцілунком — до речі, цікаво, чи їй такі поцілунки взагалі відомі? Її волосся було ретельно зачесане й укладене. Останніми днями воно було темно-каштановим, хоча насправді її волосся було геть сиве, а бабуся фарбувала його в каштановий колір, щоб люди не здогадалися, що вона вже стара. Цікаво було б дізнатись, якою була справжня бабуся: коли вдягала окуляри чи коли знімала їх, коли фарбувала волосся чи коли дозволяла відрости сивим пасмам, коли милася голою у ванній чи коли з голови до ніг вбиралась, мов королева. Що в усьому цьому було «справжнім» — цікаве питання.
Бабуся вийняла з маленької каструльки ідеальне біленьке яйце, поклала його на мою тарілку поруч з ідеально підсмаженою грінкою і налила в склянку ідеального молока.
— Седі, скільки разів повторювати: не приходь на кухню босоніж. Надворі мінімум мінус двадцять!
— Але ж тут, усередині, плюс двадцять!
— Не сперечайтесь, юна леді. На Новий рік, будь ласка, не забудь взути капці без нагадування, гаразд? Давай, біжи! Я для тебе потримаю яєчко в теплі.
Цього разу вона не хотіла схибити: у випадку з моєю мамою вони з дідусем усе проґавили, вони почувалися винними і не хотіли припускатися схожих помилок зі мною — тож мені залишалася жорстка дисципліна. А я ненавиділа великі хутряні капці, які мама подарувала мені на Новий рік, — це був подарунок, який лише засвідчував її відсутність: на Різдво вона давала концерт. (Мама не хотіла жити зі своїми батьками — то чого ж мусила я?) Я глянула на себе у дзеркало в шафі і побачила справжню себе: Седі скоса дивилась на мене, вищиривши зуби в гримасі страху й шалу водночас (бабуся вважає, що косувати не можна — одне око може так і застрягнути назавжди); втім, спускаючись сходами, я знову натягнула на себе машкару чемної внучки, бо вірила: коли буду слухняною і поводитимусь чемно, мама візьме мене на руки зі словами: «Люба, це була лише гра, я хотіла випробувати твій характер — ти блискуче впоралася з випробуванням, тепер ми можемо жити разом!»