Дні тягнулися надто довго, навіть узимку, коли мали б бути короткими; ще довше тягнулися тижні, а місяці взагалі не мали кінця — вони минали, я їх рахувала, але не знала, скільки ще їх буде, життя здавалось мені нескінченним.
Одного недільного вечора, коли я ледве не конала від нудьги, я попросила в бабусі дозволу зліпити сніговика у саду. Вона сказала, що надто холодно, та я вперто канючила, тож бабуся, голосно зітхнувши, дозволила і допомогла мені натягнути на себе теплий комбінезон, спеціальні чоботи для снігу, вовняну шапочку та рукавички на мотузці, пропущеній крізь рукави під пальто через спину, — так я не могла їх загубити; тієї миті, коли бабуся зав’язувала шарф, я усвідомила, що хочу до вбиральні. «Даруй, бабуню, — несміливо і тихо промовила я, — мені треба в туалет». Бабуся розсердилася. Вона розлючено зірвала з мене зимове вбрання зі словами: «Седі, зізнайся: ти це навмисно, га?» А я сказала: «Ні, бабуню, клянуся, ні! Раніше мені не хотілося!» — «Що ж, — відповіла вона, — нехай це послужить для тебе уроком. Можливо, наступного разу ти будеш уважніша до свого тіла!» Даремно я просила й молила її — після вбиральні вона не дозволила мені вийти.
У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, — заявила бабуся. — Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» — відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно — робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон — справжній кошмар! — я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захриплим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.