Коли я нарешті повернулася до мами — не розірвана на зворотному шляху псами-вовками, — вона застилала ліжко, її волосся було скуйовджене, на обличчі був дивний вираз, а Пітер зник.
— А де Пітер?
— Він мусив уже піти.
— Але ж ти казала, що ми пограємо в карти!
— Авжеж, серденько, я пам’ятаю, та йому подзвонили, дуже нагальна справа... Він просив мене поцілувати тебе від нього.
Я нічого не відповіла, проте відчула себе розчарованою й ошуканою.
Мама запалила цигарку і з силою обома ніздрями вдихнула дим (як же мені це сподобалося!).
— Як тобі Пітер?
— Нібито непоганий.
— А він тебе дуже любить.
— Він же мене взагалі не знає.
— Знаєш, що він мені про тебе сказав?
— Не знаю. Що?
— Він сказав: «У цій маленькій макітрі вариться щось цікаве!»
— Що таке макітра?
Мама засміялася.
— Янголе мій, макітра — це голова!
Щоб остаточно очистити сумління, я запитала:
— Ти вийдеш за нього?
— Як ти вгадала?
Ця новина вдарила мене, мов хвиля від вибуху.
— Ти вийдеш за нього... — тихо, затамувавши подих, повторила я.
— Ходи, серденько, сядь мені на коліна.
Звісивши ноги з ліжка, мама простягнула до мене руки — і я кинулась у її обійми.
— Слухай уважно: поки що це таємниця, дідусеві й бабусі про це говорити не треба. Гаразд? Пітер — дуже хороша людина, він керує моєю кар’єрою, навесні він організував для мене просто неймовірний тур, я проїду всією країною, я стану зіркою, Седі!
— А ти кохаєш його?
— Чи я його кохаю... — перш ніж продовжити, мама уважно подивилась на мене. — Серденько, кохання для мене — річ малозрозуміла. Однак я точно знаю одне: Я... ЛЮБЛЮ... ТЕБЕ! Гаразд? Щодо решти... просто не забивай собі дурним голову. Я це візьму на себе.
— А коли ви поберетеся, чи зможу я переїхати жити до вас, це не буде неподобним вчинком?
— Як? Неподобним?! Дитино моя! А й справді, ну й вариво в цій макітрі! Ніколи не йшлося про якесь неподобство — річ завжди була в грошах. А зважаючи на те, як ідуть справи, то відповіддю на твоє запитання буде величезне... ТАК!!! Але про це теж поки що варто мовчати. Гаразд? Обіцяєш?
Мама підвелась і обійшла кімнату, запалюючи лампи, бо сонце вже сідало і в помешканні стало темно. Я пішла за нею в куток, що слугував за кухню, і вона підхопила мене на руки й посадила на один із високих табуретів біля барної стійки — так мені зручно було спостерігати, як вона готує.
— Зроблю нам гамбурґери, добре?
Я замислилась, чи варто розповісти їй про «Розхристаних Джо» — відкриті гамбурґери, якими я смакувала на дні народження Лізи, — і вирішила нічого не казати, бо мама могла подумати, що я невдячна або що я критикую її спосіб харчування, тож я просто мовила «Клас!». Мама вийняла з холодильника м’ясо, порізала його на шматки і пропустила через м’ясорубку, чомусь при цьому згадавши пісеньку (а втім, мамі усе нагадувало відомі мелодії); крутячи м’ясо, вона проспівала мені історію юного голландця на ім’я Джонні Барбек, який одного чудового дня винайшов механізм для виготовлення ковбас. Його сусіди боялися, що їхні коти і пси підуть на фарш, — тут я голосно розреготалась. В останньому куплеті механізм зламався і Джонні Барбек стрибнув усередину, щоб його полагодити, та його дружина була сновидою, вона, не усвідомлюючи, ввімкнула механізм, і тут мама дуже кумедно заспівала:
Мама підморгнула мені, щоб я разом з нею заспівала приспів, і я радісно затягнула:
...і так далі. Я співала щосили, щоб мій голос лунав не тихше, ніж мамин, та марно — він був мов сироватка порівняно з вершками.
— Знаєш, що таке «гамбурґер»? — запитала мама, ліплячи з м’яса невеличкі кульки.
Відповідь була очевидна, а отже — неправильна.