— Кріссі, — раптом мовила одна з гостей, — а ти нам не заспіваєш?
— Чом би й ні? — сказала мама.
Не піднімаючись зі стільця, вона заплющила очі і схрестила руки на грудях. Поклавши великий палець правої руки під лікоть лівої, розігрівала голос, дуже обережно пропускаючи звук згори — з верху і до низу, достоту водячи смичком по струнах скрипки. Пітер сів за піаніно і зімпровізував гудіння джмеля, чергуючи «фа» і «ля-бемоль» з низькими тонами. Спершу мамин голос потягнувся за музикою, та невдовзі злетів над нею, пурхав, заповнюючи собою кімнату, проходячи крізь стіни і стелю, охоплюючи небо, і нам довелося заплющити очі, бо видимий світ враз перестав нас цікавити, залишився тільки мамин голос — прекрасний, прозорий, наче саме небо, наче вода і любов. Коли нарешті вона замовкла, ми вже не знали, на якому ми світі, а гостя, яка попросила маму заспівати, ридала. Якийсь час усі німували, а тоді квартира вибухнула оплесками.
— Кріссі, — сказав один із гостей, — ти просто чарівниця. Ні, більше! Чаклунка!
— Цукеронько, а ти знала, що в тебе мама чаклунка? — запитав чоловік, якого я вперше бачила.
Мені страшенно кортіло, щоб усі ці люди всі вшилися геть, бо вони псували мої вихідні з мамою, та вона сама явно цього не усвідомлювала, дорогоцінні години стікали, і десь о третій Пітер приготував омлет на вчорашній пательні, яку мама так і не помила, — він порозкладав його по чашках, бо тарілок на всіх не вистачало. Щойно я почала заспокоюватись і насолоджуватися святом, як хтось запитав мене (просто аби підтримати розмову, навряд чи це його справді цікавило), до якої школи я ходжу. Я відповіла, і всі почали ойкати й охати, хтось зауважив: «Шикарне місце!» Я почервоніла, хоч і не була винна у виборі школи, та чим більше я червоніла, тим більше ніяковіла, бо гості могли помітити моє збентеження — від цього я почервоніла ще більше.
— Слухайте, має ж хоч хтось у цій родині бути респектабельним членом суспільства? — нарешті мовила мама, що викликало загальний сміх і дало змогу змінити тему.
Час минав. Раптом мама підвелася.
— Все, вимітайтесь! Уже п’ята година, а о сьомій у мене концерт і треба підготуватися. Седі, серденько, ти не будеш заперечувати, якщо Пітер сам завезе тебе додому?
За хвилину мою валізку було складено і мама простягнула її мені, тим часом гості скупчились біля дверей, я почувалася нікчемною і беззахисною серед гармидеру, однак мама присіла переді мною, взяла в руки моє обличчя і швидко, але дуже ніжно поцілувала мене в губи.
— Ну? — сказала мама. — Ти ж пам’ятаєш усе, про що ми вчора ввечері говорили? Правда, серденько?
Я ствердно похитала головою, намагаючись стримати сльози. Мені дуже кортіло знати, коли я знову побачу маму, та я не наважувалась її про це запитати. Тоді вона прошепотіла мені на вухо — так, щоб ніхто не почув:
— То що таке гамбурґер?
І я також відповіла їй пошепки на вухо:
— Житель Гамбурґа.
— Ні, дурне! — на вухо мені відказала вона. — Це перемолотий стейк у круглому хлібці!
І, міцно притиснувши мене до грудей, де щойно вібрував її голос, вона підштовхнула мене до виходу.
Пітер допоміг мені сісти на переднє сидіння — бабуся такого б ні за що не дозволила, — і поки під зливою ми перетинали місто, по радіо передавали пісню Елвіса Преслі, а «двірники» в такт метлялися по лобовому склу. Раптом я пригадала, яким поглядом обмінялися дідусь і бабуся, почувши прізвище Пітера.
— А що це за прізвище таке, Сілберманн? — поцікавилась я.
— Єврейське, — відповів Пітер. — А що?
— Єврейське? Це як? Хто такі євреї?
— Це не так просто пояснити. Сама історія стара, як світ. Подій у ній було дуже багато, і різних, а от щасливого кінця немає.
— Ти не ходиш до церкви?
— Чому ж, багато євреїв ходять до церкви. Їхні церкви звуться синагогами. Але я не ходжу до церкви не тому, що я єврей, а тому, що я атеїст.