— А це як?
— Це означає, що я не вірю у такі вигадки, як Бог і диявол.
— Але ж у щось ти віриш?
— Звичайно... Наприклад, я вірю у твою маму. Вірю у гроші, хоча являють вони себе нечасто. Без сумніву, вірю у ці «двірники» — дивись, як добре вони працюють! Вірю в омлет, бажано зі свіжим бейґлем.
— А що таке бейґлі?
— Нуууу... Слухай, крихітко, а я тобі заздрю: ти ще стільки для себе цікавого відкриєш! Що ж, ми приїхали! Бувай!
Було складно повертатися до звичного життя після таких вихідних. Прокинутися вранці у понеділок і усвідомити, що попереду цілих п’ять днів школи і що терпця не стане дочекатися кінця тижня. Кожної частки кожної секунди мої нерви були натягнуті, мов струни, — від запитання бабусі, чи застелила я ліжко, до Гілера, який бив хвостом по підлозі; мені кортіло віддухопелити їх обох, але, на жаль, це було неможливо.
Уроки танців стали ще нестерпнішими, бо пуанти були мені замалі, але бабуся сказала, що немає потреби купувати нові, бо до літніх канікул залишається якихось два місяці, а влітку мої ноги виростуть і нові пуанти також стануть малими, тож краще мені потерпіти.
У школі мені кортіло розповісти дівчатам мамин жарт про гамбурґер і болоньєзе, та я боялася, що вони лише піднімуть брови, — їхня мовчазна зверхність могла зіпсувати будь-який жарт. Під час уроку малювання треба було вигострити синій олівець, і коли я вставила його у тесачку, то відразу згадала мамину м’ясорубку та Джонні Барбека («Різко натиснувши на деку...»), аж раптом уявила, що гострю не олівець, а власний палець, з кожним обертом розмелюючи його все більше, — права рука впевнено перетворює ліву на кашу, віддираючи шматки м’яса, з хрускотом ламаючи кістки, розплескуючи кров...
— Седі, що це за витівки? — крикнула вчителька, бо я стояла, мов укопана, і не відводила очей від тесачки.
Кволо нагодився квітень. Я уважно стежила за собою і щодня давала собі оцінку — від одного до десяти балів. Повертаючись зі школи, я ставала перед дзеркалом у своїй кімнаті, і виявлялося, що в мене або зачіска не готова, або шнурки розв’язані, або спідниця надто низько теліпається, — так оцінка враз ставала гіршою. Я віднімала бали, якщо відригувала, пускала гази, чи давала бабусі привід піднімати на мене тон, або якщо міс Келлі била мене лінійкою. Думати я могла що заманеться, та коли лайливе слово лунало вголос (навіть пошепки) або якщо я робила граматичну помилку, чи тримала склянку лівою рукою, чи з’їдала власну шмарклю замість витерти її хусточкою — бали знімалися теж.
У мене випало одне з ікол, і я годинами смоктала дірку в яснах, розширювала її язиком, всотувала металевого присмаку кров — і не хотіла, щоб та вщухала. Якби я могла, я б сама себе з’їла, пролізши через власне горло у шлунок. Почала б я з обкусування нігтів, потім посмакувала б пальцями, руками, ліктями і плечима... Хоча ні, напевно, варто було б почати зі ступень... Але як бути з головою? Відкрити рота так широко, щоб вона закинулася назад, — і одним ковтком ввібрати у себе голову — таким чином від мене лишиться тільки шлунок, що сито і вдоволено тіпатиметься на землі.
Я постійно хотіла їсти. Бабуся казала поволі й обдумано пережовувати їжу, замість швидко ковтати її, та скільки б я не жувала, завжди хотіла більше, хоча накладати до своєї тарілки вдруге — неввічливо. Бабуся не могла встежити хіба за моїм підобідком, бо зазвичай у цей час вона поралась у саду, тож поки вона стояла до мене спиною, я готувала собі два величезні сандвічі з товстим шаром арахісового масла та виноградного желе — їх я ковтала, майже не жуючи.
Одного дня, коли я тільки збиралася втішиитися цим солодко-солоним наїдком, до кухні прудким і водночас тихим кроком (мов кіт) зайшов незнайомий мені чоловік. Він мав густі брови і золотаво-зелені очі, і я відразу вгадала, що це один із божевільних дідуся: він або заблукав у пошуках виходу на вулицю, або вирішив дослідити будинок свого психіатра.
— Привіт! — сказала я, оговтавшись від несподіванки.
— Привіт! — відповів незнайомець. — На вигляд дуже смачно.
— Хочете? — показала я на ще цілий сандвіч на таці.
— Ні, ні! — сказав він. — Дякую. Мене звати Джаспером, а тебе як?
— Я Седі.
— Можна мені сісти? — запитав він.
— Звичайно, — відповіла я, відчувши приємне тепло у шлунку, адже це було справжньою Подією у моєму жахливо бідному на події житті.
— Коли я був маленький, також полюбляв отакі дивні поєднання, — мовив він, зиркнувши на слоїки на столі.