— Менеджер-шменеджер! Я — митець, і я приймаю рішення, бо де будуть менеджери без митців? На біржі праці!
Пітер мовчав.
— Я переконана, — вела далі мама, — що зараз ідеальний момент для зміни імені. Кріссі Кризвоті була канадською співачкою, і її слава залишиться в Канаді. А Ерра уславиться на весь світ!
— Де ти відкопала таке ім’я? — похитав головою Пітер.
— Ерра, — замість відповіді твердим голосом повторила мама. Обернувшись, вона побачила, що я не сплю, і запитала моєї думки.
— Про що? — перепитала я і потерла очі, щоб мама подумала, буцім я щойно прокинулась.
— Про зміну імені. Хочеш тепер називатися Седі Сілберманн?
— Пітер удочерить мене?
— Дитинко, я не можу цього зробити, — відповів Пітер. — Твій тато іще живий.
— Отже, ми будемо всім брехати?
— Брехати? Ні, звісно, що ні!
— Тоді виходить, це буде як у театрі, правильно?
— Так! Ти все чудово зрозуміла! Ти гратимеш роль Седі Сілберманн. Що скажеш?
— Круто! — вигукнула я.
Пітер усміхнувся і розчавив недопалок у попільничці.
— Зрештою, — повів він далі, — Седі — це чудове єврейське ім’я. На івриті це означає «принцеса».
— Невже? — здивувалася мама.
— А ти не знала?
— Чесно кажучи, ні.
— Чому ж ти назвала її Седі?
— Просто мені сподобалося це ім’я.
— Що ж, тепер у неї є причина його носити. О-ля-ля, та вам, дорогенькі, треба все пояснювати!
Я не зрозуміла, що то була за причина, але вперше в житті моє ім’я подобалося мені, бо відсилало до чогось іншого, крім суму й садизму. Принцеса!
— А я тепер, — спеціально для мене додала мама, — щоразу, як співатиму, зватимусь Еррою. Як тобі?
— Чом би й ні? — мовила я, виструнчившись на задньому сидінні, — тілу було боляче, але серце раділо. — Мені подобається, але я хочу піпі.
Не можу сказати, що моє перше враження від Мангеттена було неймовірним: так само, як і Торонто, велетенське місто, яке тягнулося, скільки око сягає, однак було гіршим; усе почалося погано, бо Пітер проґавив з’їзд із шосе, а мама зауважила: «Браво!» — і певний час у салоні панувала гнітюча тиша. Зрештою ми знайшли наш будинок на Норфолкській вулиці, помешкання було розташоване на шостому поверсі без ліфта, знайшов його Пітер, коштувало воно недорого, бо друг, який його здав, щойно помер від передозування.
Стіни було пофарбовано у чорний колір, їх прикрашали жовті панно, штори також були чорно-жовті, а стеля — яскраво-червоною.
— Ти диви, — мовив Пітер, — це ж круть!
Звісно, було піаніно — без цього мама ні за що не погодилась би на переїзд. І перше, що вона зробила, коли зайшла, — це перевірила, чи воно налаштоване.
Важко хекаючи, ми підняли багаж нагору — і тільки тоді я зрозуміла, що життя з дідусем, бабусею й Гілером стало далеким і нечітким спогадом. У помешканні була тільки одна кімната — і вона стала моєю; мама і тато (я намагалася призвичаїтись називати Пітера татом) мали спати на канапі у вітальні. Я вистромила голову з вікна своєї кімнати, щоб роздивитися вулицю: там гралося чимало дітей, а на тротуарі була неймовірна кількість сміття і собачих какашок. І все оповивав дивний дух, який одразу мені сподобався.
Оскільки для покупок було надто пізно, ми вечеряли у китайському ресторані, і Пітер спробував навчити мене їсти паличками, та вони весь час випадали в мене з рук, і зрештою офіціант приніс мені виделку. Наприкінці кожен отримав китайське печиво з побажанням усередині. Пітерові передбачили: «Скоро ви заробите купу грошей», — і ми розсміялися. У маминому було: «На вас чекає слушна нагода», — а у моєму: «Скористайтесь вашим новим житям», — і я оніміла від подиву.
Мама і Пітер-так-званий-тато не подумали, чим зайняти мене впродовж літа, і мене це цілком влаштовувало. Самі вони з ранку до вечора стирчали у студії звукозапису — це їх заохочувало і тішило. Неподалік від нас була бібліотека, мама приносила цілі стоси дитячих книжок, тож літо перетворилося на свого роду нескінченний рай, де я мала право досхочу жерти, читати і спати і де практично не було жодних правил. Щодо моїх особистих правил... навіть якщо Ворог досі скептично стежив за всіма моїми вчинками, можна було подумати, що він вирішив на деякий час відступити: відколи ми переїхали, він не кричав на мене й не примушував робити собі боляче. Мені навіть вдавалося вдягатись без особливих проблем — а втім, улітку вдягатися завжди простіше.
Отже, я вперше спробувала те, що називається сімейним життям, — і мені страшенно сподобалося. Щоранку сонце будило мене, заливаючи променями кімнату, і я йшла до вітальні лоскотати голі ноги Пітера й мами, які визирали з-під ковдри, а вони сердились, щось бурмочучи і брикаючись. Дивно було бачити маму голою в ліжку з голим чоловіком, але сімейне життя мало бути саме таким, тому я мусила звикнути.