Черговий мамин диск вийшов з її іменем, написаним великими золотими літерами — ЕРРА, — і прекрасним фото: вона співала, заплющивши очі і широко розкривши вуста, простягнувши руки — ніби запрошувала співати з нею. Компанія звукозапису влаштувала концерт і обліпила все місто афішами з обличчям моєї мами.
Наступного після концерту дня, коли я прокинулась, мама і Пітер пили на кухні шампанське — вони не спали всю ніч.
— Мала, ти б бачила! — звернувся до мене Пітер. — Зала мало не луснула від оплесків!
Він підхопив мене під руки і кружляв, поки у мене голова не пішла обертом, потім дозволив умочити губи у його келих з шампанським — це справді був для нас знаменний день.
— Бачиш, люба, — сказала мама, поцілувавши мене в чоло. — Це тільки початок.
Поки я снідала, Пітер кпив з маминої манери торкатися своєї родимої плями під час співу (певно, він був напідпитку, бо інакше не насмілився б глузувати з неї).
— Навіщо ти так робиш? — допитувався він. — Позначаєш діапазон?
— Не діапазон, а талісман, — відказала вона. — Це мій талісман. У Седі теж є...
Однак, помітивши, що мої очі в паніці ледве не вистрибнули з орбіт, мама замовкла.
— Що є у Седі? Родима пляма? — не вгавав тато.
— Та ні, талісман, — з удавано байдужим виглядом відповіла мама. — Камінчик у формі серця, який вона носить уже... скільки, люба?
— Ну... три роки, — мовила я, налякана тим, що мама щойно отак просто збрехала і примусила брехати й мене.
— Три роки! — заявила вона Пітерові. — Уявляєш? Майже половину її життя!
Після сніданку я пошукала у словнику слово «талісман» і побачила, що це річ, «яку вважають наділеною чарівною силою». Хотіла б я мати таку річ, але у мене її не було.
Через кілька днів тато сів на літак до Каліфорнії, щоб організувати там концерти Ерри; пробути на Західному узбережжі він мав цілий місяць. Мені його бракувало, особливо недільними ранками, хоча отримати маму тільки для себе було приємно. Іноді перед сном вона у темряві лягала на моє ліжко і ми довго розмовляли. Одного вечора я нарешті наважилася запитати маму, хто ж навчив її читати в п’ять років, аж раптом вона сказала:
— А знаєш що? У «Медісон Сквер Ґарден» влаштовують дивовижну виставу на льоду, давай сходимо?
Я була приголомшена тим, як різко вона змінила тему, не звернувши уваги на моє запитання, але повторити його вже не могла.
Була неділя, вечір неділі у грудні, великими клаптями падав сніг. Квартал поринув у дивний замріяний стан: люди лишались удома, а сніг укрив товстим оксамитовим шаром сміття і собачу каку. Ліхтарі запалили рано, десь о четвертій, а я стояла біля вікна і насолоджувалась красою й тишею Норфолкської вулиці — і тут у двері подзвонили.
Дзвінок пролунав удруге, тож я вийшла до вітальні і зрозуміла, що мама не могла його чути, бо набирала ванну, на повну відкрутивши крани. Я пішла подивитися, хто прийшов, але пан, який стояв на порозі, не був схожий на жодного з приятелів моїх батьків. Він був білявий, хворобливо худий, майже скручений удвоє, мав впалі щоки і весь час міцно стискав щелепи. Чесно кажучи, він мене трохи налякав. Я вже збиралася сказати незнайомцеві, що він помилився адресою, аж раптом сильним і водночас невпевненим голосом він запитав:
— Ерра вдома?
(Це був іноземець — він дивно вимовляв звук «р».)
Я мовчала, бо вирішила, що цей пан, певно, закохався в маму під час її недавнього концерту, і було б жахливою помилкою впустити його до квартири, коли тато далеко, аж у Каліфорнії.
— Ерра вдома? — ще голосніше повторив він з таким виглядом, ніби питання було вкрай важливим. — Скажіть їй... скажіть їй, що прийшов Лют.
Тут я вже перелякалась по-справжньому. Що робити?!
— Почекайте, — сказала я і зачинила двері, залишивши його стояти на сходах. А він почав стукати в двері. Тоді я кулею полетіла до ванної, де мама розслаблялась у піні.
— Мамо! — гукнула я таким здавленим голосом, що вона відразу обернулась до мене.
— Седі, що сталося?
На мить пара від ванни заповнила мої ніс і рот, випарувавши з голови всі слова, та зрештою я зуміла пробелькотіти:
— Прийшов якийсь пан, він питає тебе. Каже, що його звати Лют.
— Люк?
— Ні, не Люк — Лют.
Мама закам’яніла й уважно глянула на мене, я відчула, що вона полетіла далеко від мене, як того дня, коли я розповіла, що мене б’ють лінійкою. Нарешті мама опустила очі.