— Лют... — ледве чутно сказала мама, і я побачила, як правою рукою вона доторкнулася до своєї родимої плями, як тоді, коли співала. — Цього не може бути... Лют...
— Мамо, хто це? — тихо запитала я. — Ти його знаєш? Він мене налякав, і я зачинила двері у нього перед носом.
— Седі, не варто було так робити! Ходи до нього, запроси зайти і сісти. Я скоро буду.
Я завела страшного пана зі словами «Прошу, сідайте», та він не зрозумів, і я вказала йому на крісло. А він оперся на бильце і прикипів очима до дверей ванної, тоді як я пройшла через усю вітальню, щоб бути якнайдалі від нього, біля входу до своєї кімнати. Коли мама вийшла з ванної, то могла вразити будь-кого: на ній був довгий чорний оксамитовий пеньюар, іще вологе біляве волосся їжачилось, мов у Маленького Принца. Незнайомець підвівся, і вони заклякли, дивились одне на одного, не промовляючи ані слова.
Я ніколи не бачила маму такою далекою від мене, як тієї миті, навіть враховуючи роки, коли ми жили окремо, — її ніби загіпнотизували чи ніби тіло її зайняв хтось інший. Нарешті вона пробурмотіла слово, схоже на «Янек», хоч страшний пан представився Лютом, я не розуміла, що відбувається, але це мені дуже не подобалось. Я прокашлялася, щоб вивести маму з трансу, щоб вона оговталась і поводилася нормально. («Отакої! Оце так несподіванка! Скільки часу минуло... Запропонувати вам щось — чаю, наприклад?») Але нічого цього не відбулося. Мама просто повільно обернулась до мене, її очі були скляними, ніби її тілом заволодів мертвий дух, — і, сліпо дивлячись на мене, прошепотіла:
— Седі... Ходи до своєї кімнати, зачини двері і чекай, поки я не дозволю тобі вийти...
Її слова вдарили мене, немов ляпасом. Машинально я відступила, але підкорилась: я не просто зачинила двері, а замкнула їх на ключ, аби мама знала, яка в неї слухняна донька. Після цього я взяла з ліжка подушку, поклала її біля дверей, сіла на неї, вийняла ключ і стала дивитися в отвір.
Це скидалося на виставу в театрі. Мама і незнайомець деякий час стояли, не рухаючись, мовчки, потім мама кволими кроками, ніби сновида, ступила до нього, він розвів руки, і вона кинулась у його обійми; білявий незнайомець міцно притиснув її до своїх грудей і заридав. Мама також ридала, а потім водночас стала сміятися. Найбільше мене бентежило те, що вона зверталася до незнайомця не відомою мені мовою. Це міг бути їдиш або німецька, говорили вони уривчасто, збиваючись на сльози і сміх, глибоко дихаючи й зазираючи одне одному в очі.
Тривало це досить довго, і весь цей час на вулиці за моєю спиною продовжував падати сніг. Мама підняла руку, погладила білявого чоловіка по щоці й мовила щось, схоже на «Мій Янеку, мій Янеку!», та замість «мій» казала «mein», а він також бурмотів її ім’я — справжнє ім’я, не «Ерра», — хоча мовою, якою вони спілкувались, воно звучало дивно, було схоже на «Христинка». Він потягнув за її пояс, оранжеву мотузку, вузол розв’язався, він обережно відгорнув поли її халата, оголив груди, поцілував її в шию, мама закинула голову, тоді він поцілував її нижче шиї, а я не могла відвести очей від цієї сцени, вона сказала йому щось їхньою спільною мовою, яку я не розуміла, і тепер, цілуючи того чоловіка у вуста, розстібала його сорочку, а він поклав руки на її голову, мов у Маленького Принца, мама стенула плечима, і халат упав на підлогу. Мама стояла перед незнайомцем повністю гола, а він був одягнений. Вона розклала диван (той самий диван, який щоночі ділила з татом), а чоловік тим часом роздягався повільними жестами, поки теж не став голий, і тоді я побачила його «штуку», яка стирчала й погойдувалась.
Він став на коліна на ліжко, і, на мій жах, мама стала на коліна перед ним і взяла оце до рота, мене мало не знудило, і я на мить відхилилася від дверей, відчуваючи, як калатає серце, і намагалась заспокоїтися, спостерігаючи за клаптями снігу, що кружляли у світлі ліхтарів, і коли через деякий час я знову прихилилася до щілини, мама стояла спиною до незнайомця, він тримав її руки за спиною, ніби хотів надягнути на неї кайданки, і в цей час входив і виходив із неї, точнісінько як Гілер, коли напосівся на білу пуделиху, от тільки рухи були повільнішими і замість стогнати він щось тихо говорив мамі незнайомою мовою. Мама зіщулилась, і я почула, як з її горла вихопився дивний гортанний звук, — усе це було нестерпно; я запалила світло й, здригаючись усім тілом, лягла в ліжко. Тоді прокинувся Ворог, він випростався на весь зріст, сильніший, ніж будь-коли, і нищівний. «Седі, — заговорив він, — ти приймаєш те, що відбувається, бо ти погане дівча, ти брехуха, і твоя мати погана жінка, брехуха, і ти успадкувала всі її вади! Я повністю тобою володію — як і вона, ти грішитимеш усе життя. Седі, я ніколи тебе не відпущу!» Під ковдрою мене трясло. «Вставай! Не роби шуму, не сполохай цю хвойду, вона також кориться мені і мусить зрадити свого чоловіка до кінця — чуєш, до самого кінця?! Візьми себе в руки, зайди до шафи, добре закрий за собою дверцята і сто разів ударся головою об стінку. І не забувай рахувати!»