Щодня пополудні ми з дідусем лягали відпочити, але я не спала, лежачи в затемненій кімнаті, я розглядала промені світла, що просочувалися крізь дрібні дірочки в шторах, і намагалася скласти мелодію. Коли дідусь починав хропти, я легенько штовхала його в плече, кликала: «Курте!» — і він змовкав; дивно кликати дідуся на ім’я, та бабуся запевняла, що це єдине, що допомагає, і вона таки мала рацію: коли я кликала «Дідусю!», він хропів і далі з розтуленим ротом, з носа в нього стирчало волосся.
Я лежала собі й роздумувала, погладжуючи родимку на внутрішньому боці лівої руки, — вона була завбільшки як монета в одне су, ідеально кругла, золотаво-коричнева й трохи опукла, вкрита пушком, немов персик, і я обожнювала її гладити. Коли ніхто мене не бачив, я поволі згинала й розгинала руку, дивлячись, як родимка зникає й знову з’являється.
«Я вже розповідав вам історію про ялівець?» — запитував дідусь після вечері. Всі вмощувалися біля грубки, я згорталася на материних колінах; це була історія про хлопчика, у якого була злюща мачуха, вона звеліла йому дістати яблуко, й коли той нахилився над скринею, вона з такою силою опустила кришку, що голова у хлопчика відлетіла й закотилася між яблук, а мачуха згодом порізала його тіло на шматочки й приготувала печеню, яка припала до смаку батькові, котрий, не знаючи, що́ він їсть, обсмоктував кісточки й кидав одну за одною під стіл, та сестричка їх усі позбирала, і все скінчилося добре. Я понад усе на світі любила, згорнувшись на колінах у матері і застромивши лівого великого пальця до рота, а правим потираючи свою родимку, слухати історії, що їх дідусь оповідав усій родині.
Бабуся говорила, щоб я не смоктала пальця, вона читала мені з книжки «Нечепура-замазура» віршик про Конрада, який так любив смоктати великого пальця, що зрештою прийшов чоловік із ножицями й відчикрижив йому великі пальці на обох руках. Мати попереджала, що пальці не відростуть; повернувшись додому, він показав матері руки, на яких було лише по чотири пальці.
Дідусь замолоду втратив два пальці лівої руки під час іншої війни, та це не заважало йому грати на піаніно.
Пальці не відростають.
Волосся відростає, нігті на пальцях рук та ніг, вони ростуть далі навіть після смерті; дідусь пояснив, що волосся та нігті — це мертві клітини, їх виштовхують із тіла живі клітини, мертві частини тіла відростають, живі — ні, і це було дивно, якщо подумати. Очі не відростають, але якщо людина втратить око, його завжди можна замінити скляним або прикрити пов’язкою. Зуби відростають, але тільки один раз, якщо вони випадуть удруге, то залишиться дірка. Якось мій брат побився після зустрічі скаутів, йому зацідили кулаком в обличчя, і один із передніх зубів почав хитатися, було багато крові, але, на щастя, зуб не випав, і дантист зміг його укріпити.
У мене вже випало сім молочних зубів.
У саламандр хвости відростають, я не знаю, скільки разів їх можна відрізати, не зашкодивши живому тілу, треба буде спитати у дідуся. Я обожнювала саламандр — вони ж бо можуть жити у вогні! Дідусь показав мені, що коли запалюють свічку, то повітря над полум’ям гарячіше за саме полум’я. Можна встромити пальця в полум’я без шкоди для себе, та якщо його потримати над полум’ям хоч секунду, можна обпектися.
У цирку вершники стрибали крізь палаючі обручі. Я ніколи не була в цирку, але мама розповідала мені про акробатів та гімнастів, які виконували такі небезпечні номери, що глядачі затамовували подих. Дідусь казав, що люди затамовують подих, коли бачать щось неймовірне або небезпечне, і тіло вважає, що йому треба більше кисню, щоб протистояти небезпеці, от воно і вдихає побільше повітря в легені.
Я мріяла в майбутньому стати Товстухою з цирку, та ми саме програвали війну, тому недоїдали, і я ніскільки не гладшала. Все, що ми їмо, перетворюється на наше тіло, за винятком відходів, які виходять з іншого кінця; не знаю, чому не можна повибирати відходи до того, як їсти харчі, тоді нам не треба було б постійно ходити в туалет. «Дивно, якщо подумати, — казав дідусь, — трава, яку з’їдає корова, перетворюється на біфштекс, а от біфштекси, і морква, і картопля, і цукерки, і яблука, які ми їмо, перетворюються на наші тіла». Ми вже багато місяців не їли біфштексів. Що більше ми їмо, то більше ростемо, а коли перестаємо рости вгору, то починаємо рости вшир, казав дідусь, у якого було чимале черево. У «Нечепурі-замазурі» Гаспар дедалі більше худнув і врешті помер, бо не хотів їсти суп, і на його могилі поставили хреста.