Всі святкування скасували.
В домі панувало горе. Мама вбралася в чорну сукню, очі в неї почервоніли. Бабуся сиділа нерухомо. Дідусь зачинився у себе в кімнаті й слухав радіо. У школі вчителька звеліла Ґреті стати перед класом і сказати, як вона пишається братом, що загинув за Вождя. Ґрета так і зробила, проте голос у неї тремтів, а на очах виступили сльози, тож звучало це непереконливо.
— Бабусю, можна побавитися скринькою з коштовностями?
— Відчепися, Крістіно, відчепися.
Чи святкуватимемо ми цього року Різдво? Мені хотілося все роздивитись якомога ближче, щоб збагнути, що це: фокус чи диво?
У переддень Різдва, коли світло надворі починало згасати, ми всі збиралися у вітальні, й мама не розтоплювала облицьовану кахлями піч, а лише запалювала білі свічки на різдвяній ялинці. Дідусь сідав за піаніно, і я могла показати, як я вмію співати в лад. Стоячи півколом біля ялинки, ми співали один гімн за іншим, у мене був найсильніший і найніжніший голос, я відчувала, як він розпирає мені груди й вихоплюється з моїх вуст у потрібний момент: Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть; Ґрета фальшивила, і краще б вона просто вдавала, що співає, а то псувала всю красу, весь час брала не ті ноти, плутала строфи, починала співати третю, коли ми ще й другу не доспівали, їй було байдужісінько, правильно вона співає чи ні, а от мені не було байдуже, я знала всі гімни напам’ять, в тому числі й улюблений гімн Гітлера «У серцях матерів б’ється серце світу нового». Співаючи ці слова, я звела на маму сяючий погляд, щоб вона не сумувала через смерть Лотара й через те, що тато був не з нами; мама погладила мене по голові, вона пишалася мною, мені хотілося, щоб вона аж луснула від гордості.
Поки ми співали, до кімнати закралася ніч, здавалося, що свічки на ялинці горять яскравіше, їхнє світло відбивалося від гірлянд і сріблястих куль, мінилося, немов у казці, білий фартух Хельґи та дідусеве сиве волосся виблискували сріблом. Дідусь знав усі п’єси напам’ять і грав у темряві, жодного разу не збившись, хоча йому й бракувало двох пальців.
Останнім гімном була «Тиха ніч», кожну строфу ми співали трохи тихше за попередню, тож остання з них — «безмежна любов» — звучала, мов шурхіт, потім бабуся говорила: «Тииихо!» — і ми всі замовкали. Я чула, як цокали великі ходики, відчувала, як калатає серце в грудях. Коли моє серце перестане битись, я помру. Ходики були неживі, проте їхній маятник розмірено гойдався справа наліво і зліва направо; інколи вони зупинялися, не тому, що померли, а тому, що дідусь забував їх завести. Та якщо ходики колись зламаються і ми не зможемо їх відремонтувати, то ніхто не скаже, що вони вмерли, й не купить домовину, щоб їх поховати, а просто скажуть: вони зносилися, — й куплять нові.
Якщо в людини розбите серце, то це не буквально.
Нарешті дідусь тихим голосом почав молитися, дякуючи Богові за найкращий дар, який Він нам дав, — за Його сина Ісуса Христа; Христос і Крістіна, ці слова означають «помазанець» — тобі помазують голову миром, і ти благословенний навіки; а далі дідусь сказав: «Тепер ти покликав до себе нашого Лотара, як колись твого сина Ісуса», — голос у нього урвався, й він не мав сили говорити далі. Мати придушила ридання, дідусь нарешті прошепотів «Амінь», що означало «Нехай буде так», і всі тихо, немов відлуння, повторили «Амінь», знову настала тиша, а годинник почав відбивати. Я відрахувала сім ударів, роздумуючи, коли ж настала сьома година — чи з першим ударом, чи з останнім, а чи посередині, між третім і четвертим.
Бабуся кивнула няньці Хельзі: «Пора!»
Шурхотячи спідницями, Хельґа пройшла темною кімнатою, відчинила стулки дверей і — диво з див! Це сталося знову! Як таке можливо? Ми були тут, всі-всі, окрім тата, який убивав росіян за сотні кілометрів звідси, й поки ми співали гімни у вітальні, обідній стіл у вітальні накрився сам! Ого-го! Біла лляна скатертина перелетіла через кімнату й тихо опустилася на стіл, найкрасивіше мамине столове срібло й дрезденська порцеляна вистрибом вискочили з шафок і вишикувались обабіч, кришталеві келихи вилетіли з буфета й стали «струнко» над кожним ножем, а різдвяний вінок із чотирма запаленими червоними свічками влігся посеред столу. «Ого-го! — вигукнула я. — Ну як таке може бути?»
Я зиркнула на маму:
— Ти попросила сусідку це зробити?
— Я? — мама зашарілася. — Сусідку? Звісно, ні.
Не могла ж вона брехати, тож як таке можливо? Щороку одне й те саме чудо, і я ніяк не могла його розгадати. То це був фокус чи диво?