Різдвяна вечеря скінчилася, пиріжки та пряники виявилися не дуже смачними, бо у нас не було яєць, ми з Ґретою сиділи на килимі у вітальні, поклавши подарунки на коліна. Мама, сидячи у кріслі поряд, щосили намагалася всміхатись.
— Сподіваюся, наступного року ви отримаєте купу подарунків, — сказала вона.
— Ти це казала й минулого року, — зауважила Ґрета.
Мама засмучено насупила чоло, але відразу ж опанувала себе. Вона не лаяла Ґрету за егоїзм, не сказала, що брат загинув на фронті й наша країна воює, просто запропонувала: «Давайте, любі мої, розгортайте подарунки», — та голос у неї звучав хрипко, я знала, що вона переживає за батька, вона вже втратила сина, невже вона втратить іще й чоловіка, таке трапилося з багатьма сусідками: «Де мій коханий Дітер цього різдвяного ранку?»
— Може, тато вже буде з нами наступного року, — сказала я, намагаючись розрадити маму, вона поплескала мене по руці й повторила:
— Давайте, розгортайте.
Ми схопили подарунки й почали розривати обгортки — без клейкої стрічки, загорнуті просто в газету, — й за кілька секунд мої пальці розв’язали шворку, розгорнули папір, відкрили коробку, і, заглянувши туди, я побачила жмут жовтого хутра і відблиски металу, й, перш ніж встигла зрозуміти, що й до чого, Ґрета радісно завищала, і я відразу метнула погляд у її напрямку й побачила, що вона сидить, розмахуючи лялькою.
Я завмерла.
Що тут скажеш? Сталася помилка. Мама помилилася, лялька була для мене, а плюшева штука — для Ґрети; чому вона не вигукнула: «Господи, яка ж я дурна, вибач, Ґрето, лялька — Крістіні, а ведмежа — тобі, люба!»
Лялька — мені, я знала. Вона була вбрана у червону оксамитову сукню з білим мереживним коміром та манжетами, у неї було довге каштанове волосся, рум’яні щічки, складені бантиком червоні губи й темно-сині очі, які (Ґрета показала здалеку) розплющувалися й заплющувалися! Коли лялька стояла, то дивилася на нас широко розплющеними очима, а коли її клали, повіки у неї поволі опускалися, вії торкалися щік, і вона поринала у світ снів. Я її обожнювала. Я навіть знала, як її звати: Аннабелла. Вона була моя. Я щосили стримувалася, щоб не підскочити й не вихопити ляльку з Ґретиних рук. А мати спитала: «Ну, а ти, Крістіно? Що тобі подарували?» — а я стояла ошелешена й думала, що ніколи вже не буду щасливою. Байдуже, що лежить у моїй коробці, мені страшенно хотілося одного — негайно вхопити прекрасну Аннабеллу в червоній оксамитовій сукні, любити її, плекати. Ґрета заходилась її колихати, щось наспівуючи, як завжди, фальшиво, а я побілілими від напруги пальцями вийняла з коробки плюшеву штуку — це був ведмедик із тарілками в лапах. «Ой, Крістіно, який він милий!» — лицемірно вигукнула Ґрета, а мені кортіло збити її з ніг, вихопити Аннабеллу й вилетіти разом із нею у вікно, як Пітер Пен із Венді.
— Поглянь, люба, — сказала мама, — у нього в спині ключик, його можна завести... Давай я тобі допоможу.
Вона підійшла до мене, лівою рукою взяла ведмедика, а правою повернула ключ — раз, два, три — і поставила ведмедика на килим. Він ударив тарілкою об тарілку, ступив два кроки й упав долілиць.
— Ти диви! — засміялася мама. — Схоже, він не любить килими, а якщо спробувати на столі? Ану, глянь, Крістіно!
І я примушувала себе дивитись, як цей дурнуватий ведмедик ходить, підскакуючи, по столу й б’є тарілкою об тарілку. Лівою, правою, лівою, правою, він ходив, мов солдат, але ж він був неживий. Солдати ходили, мов роботи, а роботи — неживі, тоді як солдати — живі, якщо тільки в них не стріляли, як в Лотара, або не встромляли багнета їм у серце чи в голову, або в них не влучала бомба чи граната: тоді вони переставали рухатися назавжди, і їх закопували у землю в домовинах, і ніхто їх більше не бачив, оскільки вони потрапляли на небо. Я дивилася на маму, вона стежила за ведмедиком, примовляючи: «Лівою, правою», — заплескала в долоні, коли він дійшов до краю стола, розвернула його, скомандувавши: «Кругом, марш!» — і ведмедик закрокував у зворотному напрямку. Ведмедик ступав дедалі повільніше, і мама командувала йому в такт: «Лівою... правою...» Дійшовши до середини стола, ведмедик зупинився. Він закляк, немов ходики, які дідусь забув завести. Мама сяяла, пишаючись, що змогла знайти мені такий подарунок у нинішні часи. «Давай, Крістіно! Тепер ти заводь!» — закликала вона, а мені хотілося вмерти.
Ґрета дала Аннабеллі інше ім’я, таке недолуге, що я не хотіла його вимовляти. Вона щоранку садовила ляльку на свою подушку — з випростаною спиною, зі складеними на спідничці рученятами. Ґрета наказувала мені не чіпати ляльку, та коли вона йшла гратися з друзями, то я не тільки брала ляльку, а й балакала з нею, співала для неї, виливала перед нею душу. Потім старанно садовила її назад на Ґретине ліжко так, як вона й сиділа — з випростаною спиною, з розправленим подолом сукенки й складеними рученятами.