Запитання було просте й безневинне: «Ти пам’ятаєш день, коли я народилася?»
Дні спливали, мені слід було зібратися з духом. Дідусь казав, що коли людина боїться, серце у неї починає битися швидше, бо хоче нам допомогти, воно думає, що коли доведеться битися чи втікати щодуху, нам потрібен буде приплив сил, от воно й жене кров по жилах, готуючи нас до бою, тільки от біда — прискорене серцебиття посилює страх. Щоразу, коли я заставала Хельґу на самоті й збиралася запитати її — Ну ж бо! Спитай її! Зараз же! — серце у мене ледь не вискакувало з грудей, руки й ноги ставали крижаними, страх паралізував мене, і я починала мугикати якусь пісеньку, вдаючи, що просто проходжу повз.
Та настав день, коли я більше не могла відкладати, я мусила це зробити. Хельґа сиділа в кріслі-гойдалці і плела біля кахельної печі, Ґрета була нагорі, мама й бабуся — на кухні, а дідусь слухав радіо у себе в кімнаті. Стоячи на порозі, я перехрестилася, немовби збираючись зайти до церкви, а потім схрестила руки, сильно натискаючи великим пальцем на родимку, і вмостилася на табуреті біля ніг Хельґи.
«Зроби це! — сказала я собі. — І стеж за її реакцією!»
— Хельґо? — заговорила я безтурботним голосом.
— М-м-м?..
— Ти пам’ятаєш той день, коли я народилася?
Я не зводила з неї погляду.
Вона не здригнулася, не зашарілася, не почала затинатися, так само не зводячи очей з плетива, але її спиці на мить завмерли, і я отримала свою відповідь.
Нерухомість не обманює.
Вона знову взялася плести — одна лицьова петля, одна виворітна; Хельґа плела шкарпетку, а я була чужорідним тілом у цьому домі.
— Звісно, пам’ятаю, — відповіла вона, і тепер вона була в пастці, а я намагалася загнати її в тісний кут.
— Ти впевнена, що мене не вдочерили?
— Вдочерили? — повторила вона, щоб виграти час. — А чому б тоді не знайшли? Ти забагато наслухалася дідусевих казочок, дитинко, — гойднувшись у кріслі, додала вона. — Ну, біжи! Допоможи мамі готувати вечерю.
Я побігла, тільки не на кухню, а в туалет, я отримала відповідь, я отримала відповідь, я вивергнула вміст свого шлунка, а коли вивергати більше не було нічого, смикнула за спуск, влаштувалася на сидінні й вивергнула решту з іншого кінця. Сидячи на унітазі, я обливалася потом і, поки з мене виливалися рідкі відходи, уявляла немовлят, що лежали на спинах і репетували на все горло в обкаканих пелюшках, і трохи старших дітлахів із вимазаними в какулях обличчями й руками, і дво-трирічних дітей, які тягнули горщики, вщерть наповнені какулями та піпі, вони хотіли їх вилити, але вміст вихлюпувався їм на ноги на кожному кроці; бачила жінок у білих спідницях, що снували сюди-туди, відважуючи ляпаси наліво й направо, бачила, як важко ступали ноги в білих черевиках, витончені босі ніжки з нафарбованими нігтями, рожеві шовкові рюші, довгі біляві коси та кучері, що спадали на плечі, бачила округлі й гарні, як у німф із палацу Цвінґера, груди, які погойдувалися й текли молоком, десятки голівок немовлят, схожих на голівки ангелів на колонах, що припали вустами до сосків і жадібно смоктали молоко, білі халати, що прикривали величезні животи, чула крики жінок, дитяче верещання і, подеколи, грубий чоловічий голос. Нарешті я злізла з унітаза, смикнула за ланцюжок і знову опустилась навколішки. Схилившись над унітазом, від якого тхнуло, я більше не блювала, але мене трусило від приступів нудоти, а чоло було мокрим від поту.
Вибравшись нарешті з туалету, я здибалася в коридорі з мамою, яка несла стос тарілок до їдальні. Попри тьмяне освітлення, вона помітила, що я бліда, й, нахилившись, поставила тарілки на підлогу.
— Крихітко моя, що з тобою сталося? — спитала вона. — Ти не захворіла?
Я пригорнулася до мами, й вона, забувши про тарілки, підхопила мене на руки й піднялася сходами до моєї кімнати. Вона обережно роздягнула мене й допомогла надягти піжаму, заспокійливо примовляючи, що в мене гарячка, що мені треба відпочити і вона зараз принесе мені ромашкового чаю з медом.
Збігло кілька днів. Я ширяла у хмарах. Зазвичай люди так говорять, коли вони щасливі, та зі мною все було навпаки, горе зробило мене легенькою, немов завиток туману, що його от-от розвіє сонце. Коли на мене ніхто не дивився, я погладжувала свою родимку, та це не могло вгамувати біль під серцем.