Хто ж подарував мені родимку?
Я боялася, що вночі мені снитимуться жахіття про немовлят, тож тихенько мугикала пісеньку, щоб не заснути. Ґрета почула мене й звеліла мовчати. Аннабелла усміхалася до мене з верхньої полиці й запевняла, що не треба переживати, що все буде гаразд, та я нічого не могла вдіяти, я переживала.
Дідусь навчив мене нової пісеньки про едельвейси. Вона була дуже гарна, й, коли я її вивчила, дідусь поцілував мене в чоло і сказав:
— У тебе єдиної з усієї родини абсолютний слух.
Хто подарував мені мій голос?
Субота, полудень. Після молитви, не встигли ми піднести першу ложку супу до рота, мама відкашлялася й мовила:
— Любі мої, я маю сказати вам щось важливе, слухайте уважно.
Ми підвели погляди й, повагавшись, опустили ложки.
Всі мовчали. У мене в животі бурчало від голоду, й Ґрета штурхнула мене ліктем.
— Давай, — дідусь поклав руку мамі на плече. — Треба їм сказати.
— Отже... Ґрето... Крістіно... сьогодні після обіду до нас приїде... новий член родини. Хлопчик на ім’я Йоганн. Батько знає. Він познайомиться з Йоганном під час наступної відпустки. Через війну Йоганн втратив обох батьків і залишився сам-один, став сиротою. Тож... я запропонувала взяти його й виховати як власного сина. Звісно, ніхто не займе місце Лотара в наших серцях, але ви маєте ставитися до нього як до брата.
Не зводячи погляду з мами, я відчула на собі чийсь настирливий погляд, повернула голову наліво, й Ґрета зробила великі очі. Лише на якусь мить, та мене немов батогом ударило: «От бачиш? Це вже вдруге. Першою була ти». Потім вона схилилася над супом і почала голосно сьорбати. Взагалі-то голосно їсти не слід, але з супом так можна було — інакше обпечеш язик та піднебіння.
— Скільки йому років? — поцікавилась я.
— Десять. Лише на рік старший за Ґрету, — відказала мама.
Я слухаю, як брязкають ложки по тарілках.
— Коли він приїде?
— Я ж сказала: після обіду.
Після обіду почалося рівно опівдні, на годиннику було пів на першу, і це могло статися зараз же, або за годину, або за дві, чи три, чи чотири, невідомість мене добивала. Друга половина дня здавалася нескінченною. Ґрета з друзями пішла кататися на санчатах, а ми з дідусем дрімали після обіду, а ще тільки друга, ходики цокали, підганяючи час копняками: «Ну, давай! Вперед!»
Я мало не лускала від цікавості.
Коли дзвінок нарешті видав високу ноту соль, я почала наспівувати ім’я «Йоганн» на ре та сі-бемоль.
У передпокої двоє чоловіків, які привезли Йоганна, тупали ногами по килимку, струшуючи сніг, і хлопця не було видно за їхніми спинами. Вони завели його до вітальні, й мама схилилася над столом, підписуючи папери, вони про щось говорили серйозним тоном, та я не розчула, потім клацнули каблуками, попрощалися — «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», нарешті двері за ним зачинилися, відбулося!
— Крістіно, ходи привітайся з братом!
Сказавши це, мама підійшла до хлопчика, щоб допомогти йому зняти пальто, але той різко відсахнувся і зняв його сам. Коли він вішав його на гачок, я підійшла до нього й прошепотіла: «Добрий день, Йоганне!» — мені так кортіло це проспівати: «Добрий день, Йоганне!» — але він не відповів. Очі в нього були відкриті, але водночас більш непроникні, ніж чоло або спина. Він був високий, на вигляд старший за свої десять років, погляд широко розплющених синіх очей непроникний, зуби зціплені, я бачила, як під шкірою щік ходять жовна, й подумала: а він гарний, мій новий брат.
Ґрета повернулася з прогулянки на санчатах, щоки в неї розпашіли, а очі сяяли; бабуся зварила нам гарячий шоколад, вся родина зібралася на кухні, ми підняли чашки за нового члена родини, та Йоганн сидів незворушно, прямий, мов палиця, не говорив і не усміхався. Мама й бабуся перезирнулися, шоколад плавно перетікав із горла у шлунок, Хельґа понесла Йоганнову валізу до його кімнати (раніше це була кімната Лотара), наказавши йому йти за нею, і Йоганн пішов, увесь такий насторожений і неприязний.
Дідусь сів за піаніно й жестом покликав мене поспівати разом із ним, я намагалася співати якомога сердечніше, сподіваючись, що Йоганн почує мене зі своєї кімнати нагорі й заспокоїться, розслабиться, адже він просто вражений смертю батьків і ми для нього чужі, — та коли він спустився на вечерю, нічого не змінилося: зуби в нього були так само зціплені, очі непроникні, як мур, він уперто мовчав.
Після молитви (він опустив голову, але не сказав «Амінь») мама намагалася обережно його розпитати й зашарілася, коли він нічого не відповів. Вона заговорила з Ґретою, але почала затинатися. Йоганн приніс у наш дім відчуття ніяковості, він мовчав, і ми одне за одним замовкли, мовчанка нас гнітила. Нам було ніяково, розмова затихла, про що ж ми говорили? Годі згадати.