Обернувшись, Йоганн заговорив своєю дивною, невпевненою німецькою:
— Хочеш покататися на каруселі, Псевдо-Крістіно?
— Ми не можемо, — засміялась я. — Це коштує грошей.
— Ми ж багаті!
Він вийняв із кишені решту грошей і показав мені блискучий скарб у печері-рукавичці.
— Ти жартуєш, Йоганне!
— «Ти жартуєш, Йоганне!» — глузливо передражнив він. — Ні, я не жартую, до того ж, я не Йоганн. Ану, ходімо, фройляйн Бозна-Хто! — Він схопив мене за руку, а іншою рукою тягнув важкі санчата.
Коли ми дійшли, карусель уже зупинили, музика змовкла, атракціон зачинявся, надходила ніч, і матері з дітьми розходилися.
— Ми не можемо, Йоганне, — заговорила я. — Гроші не наші, та й вони зачиняються.
Але Йоганн потягнув мене до каси й прошепотів на вухо:
— Давай!
Я пропищала вже не як пташка, а як перелякана миша:
— Ми можемо покататися, пане?
Сивий чоловік зі стомленим зморшкуватим обличчям саме зачиняв касу. Глянувши вниз, він побачив нас: двоє дітлахів тримаються за руки, падає сніг, надходить ніч, а країна ось-ось програє війну.
— Що ж, — відказав він. — На одне коло більше, на одне менше... гаразд, тільки швиденько!
Йоганн простягнув йому гроші, але той відмахнувся:
— Заберіть, касу вже зачинено. Ну, сідайте: два кола, і все.
Знову голосно заграла музика, я тішилася нею від душі, а чоловік підняв мене і посадив на спину чорного коника. Йоганн, на мій подив, примостився ззаду, обхопив мене руками, взявся за вуздечку, карусель набирала оберти, ми піднімалися й опускалися в такт музиці, ставало дедалі холодніше й темніше, а я вся палала. Я сміялася, крижаний вітер розносив мій сміх, волосся злітало вгору-вниз, вогники миготіли, музика бриніла. Ми зробили два кола, і я вдячно махнула добродієві рукою, той кивнув головою, вигляд у нього був втомлений, але, здавалося, потішити двох дітлахів — це все, на що він був здатний; він пустив нас іще на одне коло, я подякувала, він кивнув і не став зупиняти карусель, ми зробили ще одне коло, потім іще, і після кожного кола я дякувала, а він кивав головою, й так могло б тривати до нескінченності, навіщо нам зупинятися...
Скільки разів можна повторювати одне й те саме, чи можна вмерти, повторюючи одну й ту саму фразу: бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, — аж поки вона не втратить сенс?
Тієї миті, коли ми підійшли до дому — до того, як мама насварила нас за те, що повернулися пізно, а вона вмирала від страху, до того, як вона покарала Йоганна, відправивши його спати без вечері, до того, як серед ночі завила сирена і вся родина у піжамах босоніж помчала до підвалу, до того, як розвіялася феєрія руху та музики, що грала в моєму серці, поки ми з Йоганном довго йшли назад у темряві, — тієї миті він випустив мотузок від санчат, схопив мене за плечі й розвернув до себе.
Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:
— Не Йоганн — Янек. Не німець — поляк. Не всиновлений — викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе — також.
З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.
Майже щовечора ми викроювали кілька хвилин, щоб далі досліджувати, хто ж ми такі. Ми розмовляли дуже тихо, й шепіт додавав кожному нашому слову особливої ваги. Йоганн сказав, що моє справжнє ім’я пишеться через и, а не через і: Кристина, або Кристка; він розкотисто вимовляв р, і мені було від цього лоскотно в животі. Він сказав, що я більше ніколи, нізащо не повинна говорити «Хайль Гітлер», лише безгучно ворушити губами, вдаючи, що вітаюся. Він казав, що німці — наші вороги, вся ця родина — наші вороги, навіть якщо вони й добрі до нас; що коли війна закінчиться, я повернуся до своєї справжньої родини, і якщо я забуду рідну мову, то не зможу з нею говорити, і це буде жахливо, тож він навчив мене кількох слів польською. Мати — це матка, батько — ойчец, брат — це брат, сетра — сьостра, я люблю тебе — кохам вас, сон — сен, а пісня — спєв.
— Ти нічогісінько не пам’ятаєш? — питав він мене.
— Нічогісінько.
— Навіть як називала маму матка?
— Ні, але... я починаю згадувати.
— Напевне, вони викрали тебе зовсім крихіткою, коли ти ще не вміла говорити. Напевне, вихопили тебе з рук матері. Я таке бачив, Кристко, й не раз...