Я запам’ятовувала кожне польське слово, якого вчив мене Янек, натомість лагідно, проте наполегливо виправляла його німецьку, він робив успіхи, але незмінно відмовлявся говорити і за столом, і в школі.
Ми сиділи у великій стінній шафі в коридорі — вона була завбільшки як ціла кімната, в ній навіть була електрична лампочка.
— В наших документах усе брехня, — сказав Йоганн. — Наші імена, вік, місце народження.
— Вік?
— Принаймні мій вік. Мені його применшили на два роки.
— Хочеш сказати, що тобі дванадцять років?
— Так.
— Отже, ти вдвічі старший за мене!
— І вдвічі лютіший. Але ти теж повинна лютувати — уяви, Кристко, як твої справжні батьки шукають тебе роками, плачуть, думають, де ти. Зараз вони, напевне, вже втратили надію.
— Гадаєш?
— Звісно.
— Хто тебе викрав?
— Коричневі сестри.
— А хто це?
Він розповів, що якось на вулицях Щецина з’явилися осоружні «ворони». Вони були вбрані в стримані коричневі сукні з білими комірцями й манжетами — такі собі Аннабелли з жахливих снів, — вони підстерігали дітей біля шкіл, коли ті юрбою висипа́ли на велику перерву. Вони до них приглядалися. Вибирали підходящих дітей, заговорювали до них, пригощали цукерками, усміхалися.
— А як вони тебе вибрали?
Йоганн обернувся до мене, і я побачила, як він зціпив зуби.
— Нас, Кристинко. Вони нас вибрали, бо ми схожі на німців. Бо у нас біляве волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра.
— Не може бути.
— Чому?
— Бо у мене шкіра...
Присунувшись ближче, я закасала рукав і показала свою родимку. Серце в мене калатало.
— Це знак, що я не така, як усі, — пояснила я. — І я співаю, бо у мене є ця родимка. Коли я до неї торкаюся, то можу зануритись у власну душу, зачерпнути в ній усю красу, і вона потім вилітає з мого рота, мов пташка. Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.
Йоганн обережно поклав два пальці на родимку і раптом насупив брови. Я напружилася. Невже він вважає її бридкою?
— Що таке?
— Ні, ні, нічого... Я здивований, і тільки. Я бачив, як дітей відсилали й за менше.
— Відсилали?
— Розкажи ще про себе, Кристинко. Що ти ще любиш, окрім співати?
— Їсти. Особливо сало. Хочу стати цирковою Товстухою, коли виросту.
Йоганн зареготав.
— Тобі доведеться добряче постаратися! — зауважив він, дивлячись на мої ноги-тички.
Двері шафи раптом відчинилися. В коридорі стояла Ґрета, вираз обличчя у неї був ображений і водночас переможний. Вона почула, як ми тихенько розмовляємо. Йоганн ніколи, жодного разу не обізвався до неї ані словом, хоча і був ближчий за віком. Як він міг цікавитися такою дрібнотою, як я, коли поряд за столом сиділа така гарненька дівчинка? В голові не вкладалося. Ґрета нетямилася від ревнощів. Схопивши за руку, вона затягла мене до нашої кімнати й зачинила двері.
— Ану, розказуй, про що ви там говорили, або я скажу мамі! — прошипіла вона.
— Та нема про що розповідати, Ґрето, — відказала я (нова мова, новий брат і нова національність додавали мені відваги).
— Ви перешіптувалися, я чула!
— Перешіптуватися — не злочин...
— Але це доводить, що Йоганн уміє розмовляти! То чому він ніколи не розмовляє з нами?
— Спитай у нього.
— Він мені не скаже.
— Це не моя проблема.
— Знаєш, що я думаю, Крістіно?
— Що? — обернулась я до неї.
Вона плюнула мені в обличчя:
— От що я думаю!
Я нізащо в світі не відмовилась би від потаємних розмов із Йоганном, які тепер були пересипані польськими словами. Гаразд — це добже, так — це так, немає — заден, «я ваша донька» — єстем ваша цурка. Я хочу навчитися всього.
— Коричневі сестри саджали обраних дітей у потяг і відвозили до міста, що називається Каліш, а там передавали нас чоловікам у білих халатах, може, лікарям, а може, й ні. Вони розділяли хлопчиків і дівчаток...
— А потім?
— Потім вони нас обмірювали...
— Зріст?
— Ні. Так. Усе. Змушували роздягатися догола й обмірювали все тіло. Голову, вуха, ніс. Ноги, руки, плечі. Пальці рук. Пальці ніг. Чоло. Дещо... між ногами. Кут між носом і чолом. Кут між підборіддям і щелепою. Відстань між бровами. Тих, у кого брови росли надто близько, відсилали. А також тих, у кого були родимки... чи завеликий ніс... чи дещо замале... чи ноги вивернуті так або отак. Після цього перевіряли наше здоров’я, знання, розумові здібності. Давали один тест за іншим. Тих, що набирали мало балів, відсилали.
— Відсилали?..