— Цить, Кристко, дай мені договорити... нам давали нові імена. Нам казали: колись ви були німцями, у ваших жилах тече німецька кров, ваша польська національність — то помилка, але її можна виправити, ще не пізно. Ваші батьки — зрадники, їх треба повбивати. Ваші матері — хвойди, вони не мають права вас виховувати. Тепер ми вам дамо німецьку освіту. Якщо говоритимете між собою польською, то вас покарають. Ми говорили польською. І нас карали.
— Ох, бідолашка...
— Ні. Більше ніколи не називай мене бідолашкою, інакше перестану з тобою розмовляти.
— Вибач, — квапливо говорю я польською. — Я з тобою.
— Серед ночі вони били нас по голові, — Йоганн заплющив очі й рубонув долонею в повітрі. — Лясь... лясь... лясь... лясь... ми рахували удари і вранці порівнювали: я отримав стільки, ти — стільки. Іноді перепадало понад сотню ударів... лясь... лясь... лясь... лясь... Спершу боліло, та згодом перестало: ми уявляли, що це сокира цюкає в лісі по дереву або молоток забиває цвях: бам... бам... бам... бам... Відчуваєш удар, але не біль, навіть не запаморочення, а лише тягар. А я й далі говорив польською. Тоді одна з коричневих сестер затягла мене до каплиці. Вона поставила мене навколішки, звеліла витягти руки вперед, отак. Стежила за мною весь день і щоразу, як я опускав руки, шмагала мене батогом. Вона шмагала мене, мов несамовита, — по спині, по шиї, по голові, вона важко дихала і щоразу, коли батіг опускався на моє тіло, вона задоволено видихала «Хаа!». Зрештою мені вже несила було терпіти, я розвернувся, вихопив у неї батіг, і на обличчі у неї вмить замість задоволення проступив страх, тепер я був сильнішим, і я почав її шмагати, я кричав на неї польською, я лаявся, паплюжив її словами, вона забилася в куток, трусилася, прикривала голову руками... Присягаюся, Кристко, я міг би її прибити.
Йоганн на мить замовк. Я мовчу, витріщивши очі.
— Коли вони про це дізналися, вже згодом, то зачинили мене на два дні в темній комірчині з мітлами і нічого не давали ні їсти, ні пити. Я не кликав нікого на допомогу, хотів довести, що воля у мене сильніша, я завмер і чекав. Зрештою по мене прийшов головний лікар і відвів до свого кабінету: «Юначе, ви цілком придатні для Німеччини, проте у вас немає вибору: ще раз не послухаєтесь, і вас відправлять назад».
Йоганн знову замовк.
— Після цього я перестав говорити польською. Вони вирвали мою мову та язик із коренем.
— І мою теж.
— І твою теж.
Уві сні я бачила міцно збиту селянку в хустці, схожу на бабусю. Зігнувшись на своєму городі, вона, почервонівши й крекчучи від натуги, щосили тягла щось із землі й, витягши його нарешті, вкинула до кошика... Що вона витягла? Випроставшись, вона втерла чоло й сказала: «Хух! Ну й важко ж!» Я підійшла до неї й побачила, що кошик наповнений людськими язиками, схожими на крихітних омарів, які відчайдушно махали своїми корінцями. «Але якщо ви їх вириваєте з корінням, вони не зможуть говорити!» — сказала я. «А в цьому й є мета операції!» — відказала жінка й, зігнувшись, знову взялася до своєї праці.
— Нас викрали на Різдво 1943-го, — заговорив Йоганн. — Цілий рік нам з ранку до вечора вбивали в голови німецьку мову. Як биття по голові: бам... бам... бам... бам... німецькі слова, німецьку історію, німецькі вірші та казки... а потім, коли настала зима, — ще й німецькі різдвяні гімни. Тиха ніч... Ясна зоряна ніч... Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть... Бам... бам... бам... бам... Ох, Псевдо-Крістіно, як же я ненавиджу ці дурні гімни! А ти?
— Ну... як...
Я любила їх раніше, коли гадала, що це моя родина, моя мова, мій дім. А що я отримала натомість, окрім кількох польських слів та любові до Йоганна, але скоро все буде. Я щосили гнала різдвяні гімни з голови. Нові слова, які я вивчала в школі, були отруєні спогадами про Йоганна, я згадувала, як йому вбивали в голову чужу мову проти його волі, давали ляпаси й шмагали батогом, мені не хотілося їх вчити, та я казала собі, що незабаром їм навзамін прийдуть слова моєї рідної мови, а ці я вимию зі свого мозку, як відходи, що їх змивають у море, смикнувши за ланцюжок у туалеті.
Дідусь казав, що люди, які потрапляють до пекла, — це відходи людства, та я більше не хотіла його цитувати, бо хоч він і був зі мною добрий, але ж він був не моїм дідусем, і я не знала, чого була варта його премудрість.
Справжня біда у мене була зі співом: якщо я не співатиму німецькою, то не співатиму взагалі. Тепер цього співати не можна було: прекрасних церковних та різдвяних гімнів, усіх тих гарненьких пісень, яких навчив мене дідусь. Він запропонував навчити мене нової пісні, та я відказала, що мені ніколи співати, треба робити уроки. Він здавався розчарованим, тож я підійшла й поцілувала його в чоло, сказавши: «Може, трохи згодом, дідусю». Я поговорила про це з Йоганном, і він сказав: «Я міг би навчити тебе польських пісень, але це нас видало б. Мені дуже жаль, але зараз тобі краще співати без слів».