— Чудово, Кристко. Дивись, яку я знайшов для нас криївку... Я запас нам їжу.
Ми поповзли рачки поміж підвішеними сукнями та пальтами, від яких тхнуло нафталіном, Йоганн відсунув старі, може, дідусеві чоботи з минулої війни, й углибині шафи я побачила пакети з цукром, печивом і фініками...
— Але ж, Янеку! Родина й так недоїдає...
— Це не моя родина, а я хочу побачити свою. Ось...
Він простягнув мені невелику бляшанку, і я поклала туди монети.
Лежачи в ліжку, я намагалась уявити своє життя у Польщі. Запитання скачуть у мене в голові, немов блохи. Дідусь якось бачив блошиний цирк у Берліні, коли ще був молодим. Я роздумувала, скільки у мене братів та сестер, чи пам’ятають вони мене, і чи будуть вони до мене добрішими, ніж Ґрета, і чи живий іще мій справжній батько, і чи справжня мати так само добра, як і мама, і чи впізнаю я її. Вона, звісно, впізнає мене завдяки родимці. І коли вона побачить мою ліву руку, то скрикне, розкотисто вимовляючи «р», як Янек: «Кристино! Кристино! Нарешті! Люба моя Кристинко!» — і пригорне мене до себе, плачучи від радості.
Найбільше я тривожилася за маму: коли вона дізнається про нашу втечу, це розіб’є їй серце. Та Янек сказав, що вона сама винна, не слід було брати викрадених дітей, і ми тут нічим не можемо зарадити.
— Тепер ти маєш навчитися брехати.
— Ні, Янеку. Навіщо? Ми й так уже все від них приховуємо, цупимо гроші та харчі, досить і цього.
— Треба бути жорсткішою, Псевдо-Крістіно. Ти маєш стати товстошкірою, інакше не витримаєш дорогу додому.
— Янеку, я так не можу.
Наступного дня Ґрета, повернувшись зі школи, побачила, що речі з шухляд валяються на підлозі. Труси, шкарпетки, панчохи, майки та светри — все вперемішку вивернуто на підлогу. Вона стрілою злетіла вгору сходами.
— Мамо! Глянь, що Крістіна наробила!
Я спустилася слідом за мамою й ошелешено дивилася на розгардіяш.
— Це ти зробила? — спитала мама, ледве стримуючи гнів.
І мови бути не могло, щоб я виказала Янека, тож я сказала:
— Так. — Все моє нутро тремтіло.
— Навіщо? — різко спитала мама.
— Я... я дещо шукала і... мабуть, забула скласти все на місце.
— Що ти шукала?
— ...
— Що ти шукала, Крістіно?
— ... Мого ведмедика з тарілками.
— Вона бреше! — крикнула Ґрета. — Он він, на полиці, вона завжди кладе його туди. Вона ніколи не кладе його в комод!
Мама розповіла все дідусеві. Той покликав мене і дивився на мене сумними очима.
— Що з тобою таке, маленька? — зітхнув він. — Ти змінилася. Мама каже, що ти стала гидкою дівчинкою. Чому ти влаштувала в кімнаті розгардіяш?
— Бо мені так захотілося.
Кутики дідусевих вуст опустились, обличчя з сумного стало суворим, він ухопив мене за зап’ястки, шарпнув до себе й поклав собі на коліна. Я намагалася випручатись, та він однією рукою надавив мені на спину, а іншою почав бити по сідницях — лясь, лясь, лясь, — таке сталося вперше, від болю я розлютилась, я репетувала й пручалася, моє пручання розізлило дідуся ще більше, удари посипалися частіше й болючіше, я відчувала, як мої сідниці горять, кров ринула до поверхні шкіри дізнатися, що відбувається, я верещала й хвицала ногами. Коли нарешті його гнів ущух, дідусь відштовхнув мене, і я впала на підлогу, ридаючи без упину, а дідусь звелів щезнути з-перед його очей.
Виходячи з вітальні, я побачила Ґрету, яка спостерігала за всім, стоячи біля дверей і тримаючи Аннабеллу на руках. Вона лукаво посміхнулася мені.
— Браво, Кристинко! — сказав Янек. — Ти склала іспит. Боляче було?
— Авжеж.
— Ти витримала б більше?
— Так.
— Браво. Тепер бачиш, які вони, німці?
— Так.
День Святого Валентина.
Ми снідали, вмочаючи сухарі в чашки з паруючим цикорієм, — у нас більше не було ні шоколаду, ні масла, ні сиру, ні шинки, ні варення, — коли це сталося: добре відлагоджене життя дало тріщину, й до нашого дому увірвався хаос. Все почалося з того, що дідусь заридав у своїй кімнаті. Всі завмерли, як під час гри у «Хальт», мама з бабусею перезирнулись, я помітила в їхніх очах паніку і зрозуміла: сталося найгірше. Але що? Батька вбили чи Гітлер помер? Що таке? Ридання стали голоснішими, дідусь вискочив зі своєї кімнати, на задньому тлі чути було радіо, дідусь був у спідній білизні, його черево звисало, мов здоровенна біла куля, по його обличчю текли сльози, він рвав на собі сиве волосся, яке стирчало дибки, немов у клоуна. Він що, не розумів, який кумедний у нього вигляд? Чи забув, що не можна ходити перед людьми у спідньому?