Для мене це був удар.
Така примітна вада на тілі Сола — удар...
Дорогою назад я відстібнув пасок безпеки, ліг на заднє сидіння і заплющив очі.
Любий Господь...
(Я не знав, що сказати, бо дуже на Нього сердився).
Дорогий Президенте Буш: щиро сподіваюся, що в листопаді вас переоберуть.
Дорогий губернаторе Шварценеґґер: благаю, явіться, як на початку першої частини «Термінатора», і вирвіть серце з грудей ескулапа, який це зі мною зробив! Тато подав на нього до суду, та це коштує силу-силенну грошей і займе багато місяців, а то й років. Було б значно простіше, якби ви владнали це у свій спосіб.
Тим часом на передньому сидінні тато й бабуся Седі, певно, вирішивши, що я заснув, завели тиху розмову. І я нашорошив вуха... так я нарешті дізнався, чим саме мій тато допомагав війні в Іраку. Хоч це і було top secret. Дивна річ, та навіть у такому поважному віці, як двадцять вісім років, хлопчикам кортить, щоби мама пишалася ними, і їм неприємно бачити, що вона сприймає їх як «негіш» — нуль на івриті (цього слова мене навчила Седі, воно означає «нуль», тобто менше, ніж ніщо, гірше за слабака, словом, «безхребетний офісний щур»).
— «Талон» — це справжня революція у сучасній тактиці ведення війн, — казав тато.
— Талант? Чий талант? — перепитала бабуся.
— Не талант, а «Талон». Новий солдат-робот.
— Солдат-робот? Так ось чим ти займаєшся, Рендалле?! Конструюєш роботів-вояків?
— Особисто я їх не конструюю. Та наша компанія — одна з небагатьох у Силіконовій долині, що їх обрали для розробки деяких технологій. Головна компанія з виробництва роботів розташована на східному узбережжі, у Массачусетсі. Вона пов’язана з компаніями, які проводять складні дослідження з робототехніки і розкидані по всьому світу: в Шотландії, Швейцарії, Франції... до речі, в Німеччині також!
— Я ж не просила тебе пояснювати ваші схеми, — буркнула Седі. — Краще розкажи мені, що воно таке, оті твої «Талони».
— Треба сказати, — явно зрадівши, заговорив тато, — це справді фантастичні машини. Ніби із «Зоряних воєн». Мають усі ті самі навички, що й люди, але позбавлені людських вад.
— Наприклад, яких?
— Що ж, А: вони не вмирають, тобто не залишають по собі згорьованих вдів і сиріт, яким слід усе життя виплачувати пенсію. Транспортувати тіла з країни в країну не треба, адже зараз люди обурені кількістю жертв серед американців...
— Зрозуміло...
— Далі. Б: вони не мають ні фізіологічних, ні психологічних потреб, що значно знижує витрати. Немає необхідності їх годувати, поїти, забезпечувати їм секс і посттравматичну терапію. В: це могутні солдати — швидкі, точні, безжальні. Вони оснащені камерами, тож ми бачимо те, що й вони. Таким чином, ними можна керувати на відстані, наказувати цілитись і стріляти. Г: у них немає військових жетонів, немає наречених, які б чекали на них на батьківщині, їм байдуже до прав ворога... Словом, вони позбавлені емоцій. Ні гніву, ні страху, ні співчуття, ні докорів сумління. Зрозуміло, це тільки підвищує їхню боєздатність.
Складалося враження, що тато, взявшись до абетки, збирався довести її до останньої літери, але бабуся Седі його перервала.
— Годі! — Вона майже шепотіла, щоб не розбудити мене, однак у шепоті відчувалася лють. — Годі! Знаєш, що ти описуєш, Рендалле? Знаєш, про кого це — всі ці слова?
Тато добре знав, щò саме описував, тож запитання бабусі було риторичним — тобто взагалі не запитанням, — і він покірно чекав на її власну відповідь. Чекати довелося недовго.
— Ідеальний нацист — ось кого ти описав! Бездоганний мачо: незламний, сталевий, позбавлений почуттів. Рудольф Гесс — ось кого ти описав! Це той тип, який керував газовою камерою в Аушвіці. Головне — жодних емоцій! Емоції — це шмарклі, жіночність і огидь. Ворог — не людина, не особистість, ворог — це паразит, це глист, а ми — машини! Треба зосередитись на наказах, злитись в одне ціле з наказами — і вбивати, вбивати, вбивати!
— Мамо, боюся, справа не тільки в нацистах. Це основи будь-якої військової освіти. Ці ідеї втовкмачують у голови усіх солдатів за всіх часів — від Ґільґамеша до Лінді Інґленд. Думаєш, у твоєму улюбленому «Цахалі» якусь іншу ідеологію сповідують? Думаєш, проходячи перед вояками, Шарон їм каже: «І не забудьте про головне, пані та панове. Палестинці — такі самі люди, як і ми з вами, тому коли кидатимете бомби на Рамаллу, співчувайте кожній із жертв, чоловікам, жінкам, дітям...»
— Рендалле, не чіпай «Цахал»! Ми ж домовились не торкатися цієї теми. Але ж... роботи?!
Моє серце мало не виривалося з грудей. Я страшенно радів тому, що саме мій тато вирядив солдатів-роботів до Іраку вбивати наших ворогів. Коли він сказав, що брав участь у війні, я й гадки не мав, що він був у перших лавах, що мав стосунок до таких важливих і непростих справ. Від однієї думки про те, як наїжачені зброєю роботи вбивають арабів, а потім байдуже спостерігають за тим, як ті звиваються на піску і стікають кров’ю, я відчув, як мій прутик затвердів уперше за кілька місяців — а отже, я нарешті почав одужувати. Тож я натягнув на себе ковдру і став легенько терти його, після чого поринув у сон.
Майже по всьому місту рòботи вриваються у домівки і викрадають дітей, після чого виймають з нас мозок, аби дослідити, як він працює. Лікарня була забита дітьми з порожніми головами — адже роботи забрали наші мізки, — і, щоб підтримувати життя у тілах, їх підключали до апаратів. Щодня мене у лікарні навідувала мама, хоч і знала, що я більше ніколи не зможу думати. Я бачив її і впізнавав, але говорити не міг. Дивно, але мені було байдуже.
Коли я прокинувся, ми вже майже приїхали і розмова на передньому сидінні повернулася до свого початку.
— У жовтні в Санта-Кларі проходить міжнародна зустріч робототехніків, — розповідав тато. — Дуже важливі збори. Наступного місяця компанія відряджає мене у Європу на підготовчі наради.
— А куди саме в Європу? — запитала бабуся Седі, поки тато завертав до нашого будинку і зупиняв авто.
— Саме в ті країни, які я вже тобі називав: Францію, Швейцарію, Німеччину...
— А у серпні ти будеш в Німеччині? — поцікавилась Седі.
— Там у мене три важливі наради: у Франкфурті, у Хемніці і в Мюнхені.
— Ти будеш у серпні в Мюнхені? — перепитала бабуся, і тато замовк, бо це знову було риторичне запитання. Він зупинив двигун. Кілька секунд ми чули лише щебетання пташок і далекий гавкіт собаки.
— А знаєш що, Рендалле? — нарешті мовила бабуся Седі. — Знаєш що? У Мюнхені до тебе приєднається вся родина.
— Ну, я не...
— Авжеж!
— Мамо, я не розумію.
— Звісно! Яка геніальна думка! Слухай! Ми привеземо й бабусю Ерру.
— Та ти геть...
— Привеземо! Адже її старша сестра Ґрета досі живе десь біля Мюнхена, і вона дуже хвора. І вона написала мені, що віддала б усе, щоб перед смертю побачити молодшу сестричку. За все плачу я!
— Мамо, даруй, але це вже занадто. Ти ніколи не переконаєш свою матір. Вона вже шістдесят років носа не потикала до Німеччини — це єдина країна в Європі, де вона ніколи не виступала! А ще вона давно втратила зв’язок з цією... так званою сестрою... більше того, ви з нею вже років п’ятнадцять не розмовляєте!
— Чотирнадцять.
— Гаразд, чотирнадцять. Мамо, дякую за щедру пропозицію, але краще не треба. Навіщо нам усі ці драми?
— Рендалле, ти тільки подумай! Для Тесс це буде неймовірна нагода — адже вона ніколи не залишала Сполучені Штати. А Соломон! Після всіх випробувань, які він через вас витерпів... Замість нудитися ціле літо в очікуванні, коли відросте волосся і почнуться заняття в школі, він зможе поринути в справжні пригоди! Що стосується Ґрети... Рендалле, Ґрета дуже допомогла мені у моїй роботі, я їй завинила. Я завжди тримала з нею зв’язок... У неї рак, вона агонізує, і її найбільше бажання — востаннє побачити сестру... Ти ж і так будеш у Мюнхені, то в чому проблема? Га? У чому проблема?