Я почув, як тато ледве чутно зітхнув з полегшенням. Нема де правди діти: щоразу, як мама виходила, атмосфера розряджалась, а щоразу, як поверталася — збігалися чорні хмари. Моя мама — надзвичайна людина, я її обожнював і все віддав би за те, щоб вона була щасливою, розслабленою, і гадаю, що тато вважав так само. Наші очі, на мить зустрівшись над столом, ніби схвалили цю думку. Тоді тато підвівся і почав прибирати, насвистуючи крізь зуби, а я повернувся до кімнати вдягатися.
Тато казав, що мама нестерпна з усіма, але найсуворіше вона ставиться до себе самої — саме тому її ідеалом була першість в усьому, хоча цілком можливо бути на висоті, не силуючи себе. Що ж, принаймні зараз я робив успіхи і ні за що вже не забув би малювати тулуби чоловічкам.
Я застелив ліжко і посадив ведмедика Марвіна на його звичне місце — на подушку. Одного разу мама викинула його — повернувшись із садочка, я не повірив власним очам: Марвін лежав у кошику під моїм столом. Я заверещав. «Хто викинув Марвіна?! — ридаючи, горлав я не так від люті, як від відчуття втрати, яка відбулась би, коли б я не знайшов його вчасно. — Хто викинув Марвіна?!» Того дня мама була явно присоромлена, вона взяла мене на руки і вибачилася: мовляв, зробила це, бо ведмедик уже дуже старий і подертий. «Але ж я саме тому його і люблю!» — заявив я, продовжуючи ридати, бо хоч і почувався значно ліпше, все ж мені сподобалося незвичне відчуття перемоги над мамою. Тож я схопив ведмедика обома руками і простягав його їй, поки вона не вибачилася вдруге. Проте сказав я правду: я дійсно любив Марвіна за те, що він був стареньким подертим ведмедиком. У його передніх лапах давно вже не було цимбалів, так само як не було у його спині ключа, повернувши який, можна було примусити Марвіна йти; ведмедик здавався однооким, бо один із брунатно-золотавих ґудзиків, які слугували йому за очі, геть вицвів. Однак те, що я любив у Марвінові найбільше, певно, було головною причиною, чому мама спробувала його викинути: він належав бабусі Еррі, коли вона була ще маленькою.
Бабця Ерра була ще одним яблуком розбрату між моїми батьками та й узагалі непростою темою в нашій родині: ми з татом її просто обожнювали, а у мами були, скажімо так, змішані почуття до неї. У нас було повне зібрання її дисків, і зазвичай усі дивувалися, коли я казав, що співачка Ерра — моя бабуся. Справді, коли на неї подивитися, то важко було повірити, що вона вже бабуся, особливо коли вона стояла далеко на сцені, в образі і під світлом прожекторів. Еррі було лише сорок чотири роки, але на вигляд вона була значно молодшою — жвава, граційна, легка, а найсмішнішим було те, що в дитинстві вона мріяла працювати Товстухою в цирку. На сцені вона скидалася на дівчинку або невагому фею, а звуки, що виходили з її вуст, вражали своєю незвичністю. Ерра працювала з ансамблем, вони весь час репетирували, подорожували, давали концерти, однак у критичну мить Ерра опинялася сама посеред сцени у промені світла, її дрібні біляві кучері сяяли, мов корона, і тисячі очей були прикуті до неї, тисячі вух слідували за найменшими потойбічними переливами її неймовірного вологого голосу.
У мене був особливий зв’язок з бабусею Еррою, бо в нас обох були однакові круглі коричневі родимі плями, у неї — на внутрішній частині ліктя лівої руки, у мене — під шиєю чи, радше, на півшляху від шиї до лівого плеча. Якось, коли я проводив вихідні у бабусиному лофті на Бовері-стріт, ми розглядали наші плями й порівнювали їх, і Ерра мені розповіла, що її пляма допомагала їй співати, а я зізнався, що моя була мені за найкращого друга, вона скидалася на маленького кажана в мене на плечі, який у разі потреби нашіптував мені поради на вухо.
— Рендалле, яке диво! — радісно сплеснула в долоні Ерра. — Обіцяй мені ніколи не втрачати зв’язку з кажаном!
І я пообіцяв.
Ерра була такою емоційною!
Не знаю, чому мама була налаштована проти бабусі Ерри, — можливо, вона просто заздрила, адже та мала славу й усі обожнювали її. Гадаю, мама вважала бабусю легковажною, а одного разу я чув, як вона назвала її «страусом навпаки», бо, замість ховати голову в пісок, Ерра заносилась у хмари — іншими словами, відмовлялася брати до уваги складні реалії сьогодення. Мама була в курсі всіх лих та війн на Землі, а у Ерри навіть телевізора не було. Також мама вважала бабусю аморальною, бо та переспала з багатьма чоловіками. Як на мене, бути аморальним — це круто. Свого тата моя мама не знала — а на той час це була рідкість, тож певною мірою вона була байстрючкою; утім, слід казати не байстрючка, а позашлюбна дитина. Протягом деякого часу у мами був вітчим на ім’я Пітер, якого вона дуже любила і який водив її по неділях до Катца — за два кроки від їхнього тодішнього помешкання, та потім з’явився такий собі Янек, бабуся Ерра вирішила жити з ним і виставила Пітера за двері. Мама дуже за ним сумувала. Цього нового вітчима вона терпіти не могла, бо він взагалі не звертав на неї уваги, а ще гриз нігті, скреготав зубами і кілька днів міг уперто мовчати, сидячи на своєму ліжку, дудлячи джин і втупившись у стінку. Зрештою Янек покінчив із собою на їхній кухні — напрочуд химерна історія. На щастя, мама, якій було десять років, у той час була в школі і не бачила плям від крові й мозку на плитці. Після цього вони переїхали у лофт на Бовері-стріт, де почалися пригоди Ерри з численними залицяльниками, а наразі вона мешкала з жінкою — таке буває, називається «гомосексуальність». На думку мами, цей факт був малозрозумілим для маленького хлопчика, тому я вже не міг залишатися ночувати у бабусі вдома.
Цілий ранок я дивився телевізор — авжеж, я знав, як це роздратувало б маму, але тато мені дозволяв; за його словами, розумні люди повинні бачити дурість світу, отже, я міг дивитися телевізор, хоч ми й зберігали це в таємниці. Ранок був непоганий — показували мультфільми про «Ґарфілда» та «Солдата Джо», а найдужче мені сподобався «Спайдермен», мій улюбленець; час від часу тато заходив до кімнати і дивився разом зі мною, усміхаючись, бо це нагадувало йому його власне дитинство і комікси.
Після обіду в помешканні стало спекотно, і тато запропонував сходити освіжитися до басейну в нашому кварталі, тому під шорти ми одягнули плавки. Коли ми йшли вулицею, у повітрі відчувався запах розплавленого асфальту — ми ніби в пічку залізли. Коли ми переходили вулицю, мені подобалося тримати тата за руку — за рік або два я вже зможу робити це сам, тож треба було користуватися нагодою, поки можливо.
Басейн — це оглушливий шарварок: майже тисяча дітлахів усіх кольорів і різних на зріст одночасно плюскались і галасували, луна відбивалася від стін, і я трішки перелякався, тоді тато взяв мене на руки і ми разом зайшли у воду. Він заніс мене на глибину, я вилазив на його плечі і плюхався у воду, та тренер засвистів на нас, бо це було проти правил. Що я люблю у татові, то це якраз те, що він любить іти проти правил; він каже, що треба грати з правилами, а не за правилами, бо життя без ризику — це не життя. За мить він вийшов із води, і я зауважив, що зараз, з білою, трохи обвислою шкірою та волоссям, прилиплим до черепа, мій тато був далеко не таким гарним, як інші — юні, стрункі, засмаглі, — але мені було байдуже, бо для мене він був найкращим татом на світі. Він накинув на плечі рушник, сів у шезлонґ, склавши руки на бездоганному черевці (так він його називав), і став спостерігати, як я бавлюсь у басейні для дітей. Плавати я ще не вмів, але вигадав свою гру: глибоко вдихнувши через рот і ніс, я опускався під воду, потім вистрибував, видихаючи, потім знову сідав під воду — і так далі, вгору-вниз, вгору-вниз; невагомість, ритм, шум води ввели мене в дивний стан, я відчував, що можу так стрибати годинами, але через деякий час тато взяв мене на руки і сказав, що йому треба повертатися до роботи.
Він відвіз мене до Баррі — це через два будинки від нас, — і решту дня я провів там. Баррі мав різні військові ігри, які нам страшенно подобалися: «Екшенмен», «Володарі Всесвіту», автомати, схожі на справжні. Мама Баррі завжди ставилася до мене дуже люб’язно, бо була фанаткою Ерри, тож на додачу до пластівців вона пригощала нас лимонним порошком, який скрипів на зубах, коли ми злизували його з руки. Мама ні за що такого б не дозволила, бо, за її словами, від цього може розвинутися рак. Тато приїхав за мною о шостій, дорогою додому ми заїхали до крамниці; тато купив тріску і пляшку білого вина, сподіваючись, що це розважить маму, та коли о сьомій мама повернулася зі своїх досліджень, стало зрозуміло, що її настроєві не зарадили б ні кількість, ні колір вина. Я пішов до своєї кімнати і став гратися з машинками — солдатиків мені не дозволяли, бо мама була проти війни і не хотіла, щоб я став жорстоким обмеженим мачо, як більшість чоловіків.