Ерра розсміялася.
— Що ж, добре! — сказала вона. — Може, влаштуємо пікнік наступної неділі, лише ми, вчотирьох?
Коли вона мовила «вчотирьох», я зрозумів, що нарешті зустріну її подружку, — а це буде чергова таємниця у довжелезному списку «обітів кумпанів» між мною і татом.
Увечері в суботу, повернувшись додому, тато приніс кілька пакетів із супермаркету, а в неділю весь ранок провів за підготовкою пікніка — та коли він почав складати все до кошика, небо пролилося дощем. І йшлося не про кілька крапель, не про нетривалу зливу, що залишає по собі осяйне блакитне небо, — ні, йшлося про справжній потоп. Дощ лив суцільним потоком з величезних густих хмар кольору сталі, що аж ніяк не квапилися ушиватись. Я був засмучений, адже було зрозуміло: сьогодні ніхто не розстилатиме обрус на галявині у Центральному парку, хоч як мені кортіло свята.
— Господь вирішив інакше... — сказав тато бабусі Еррі по телефону. Вона відповіла щось, чого я не чув, і тато відказав: — Геніально! За годину будемо під вашими дверима.
І, обернувшись до мене, він мовив:
— Пікнік влаштуємо на Бовері-стріт.
Поки дісталися туди, ми промокли до нитки. Бабуся Ерра та її подружка кинулися до нас із рушниками і терли нам голови мало не до запаморочення. Буря стала чи не найдраматичнішою подією того дня — свого роду драконом, який ревів і наскакував на наш пікнік, та нам вдалось уникнути його гострих кігтів. Жінки розстелили обрус посередині лофту й розставили паперові тарілки та пластикові куверти. Подружка Ерри була приземкуватою пані з темними очима й волоссям, приїхала вона з Мексики і звалась Мерседес — достоту як дороге авто. Вона потиснула мені руку і мовила:
— Рендалле, щаслива знайомству!
Здавалось, вона так і думає.
Бабуся Ерра виявилася сильнішою, ніж здавалося на перший погляд, — вона взяла мене на руки, підняла і обцілувала все обличчя, між поцілунками усміхнено розглядаючи мене. У неї були сині, мов сапфіри, очі зі зморшками довкола, які можна було бачити зблизька, а волосся було майже повністю сиве — лишалося тільки кілька білявих кучерів.
— Милий мій чоловічку! — сказала вона. — Давно не бачились, еге ж?
— Так, — погодився я.
Залишаючись у верхньому одязі, ми сіли довкола обруса, і мушу сказати, що, як на дам далеко за сорок, Ерра й Мерседес були значно гнучкішими за мого тата, якому до сорока ще було не близько; вже за кілька хвилин у нього щось заболіло і він пішов узяти подушку. Їжа була дуже смачна, атмосфера теж була незвична — через небо надворі, сіре, мов старовинний замок, і через дощ, який бив об вікна, мов дракон хвостом; ми ніби грали на сцені театру. Мерседес запалила дві свічки — атмосфера стала ще більш театральною, а коли ми завершили нашу вечерю, бабуся Ерра схилилася над свічками, щоб запалити сигару.
— Отже, — з хитрою посмішкою сказала вона, — моя донька розкошує десь у південній півкулі?
— Що, у південній півкулі?! — здивувався тато, а я почервонів і швидко зиркнув на нього, щоб він підтримав мою простодушну вигадку. — О, Рендалл трохи наплутав! Вона справді вирушила на південь. Він це хотів сказати. Але на південь Німеччини. Вона там проводить свої дослідження.
— Дослідження-шмашлідження, — пробурмотіла Ерра, зітхнувши. — Не впевнена, що вона там щось знайде...
Мерседес пирснула сміхом, але прикрила вуста рукою, бо я був з ними і не пасувало сміятися з моєї мами переді мною.
— Німеччина! — мовила Ерра. — Еге... Якби я знала, що вона так буде цим перейматися... Дивний фах, Ароне, ти так не вважаєш? Пхати свого носа в чуже життя...
— Ну, я не знаю, — відповів тато. — Мій фах іще гірший: я цуплю чужі долі для своїх персонажів. Наука до ситого черева не спішить...
— Тату, там же не так! — гукнув я, хоч і знав, що він сказав це навмисне.
— Ні, це різні речі, — заперечила бабуся Ерра. — Ти митець.
Примружившись від спіралі диму, що йшла від її сигари, вона підійшла до піаніно в кутку лофта.
— Рендалле, ходи сюди, — сказала Ерра (і я із задоволенням послухався її). — Пограємо разом?
— Але я не вмію грати, — відказав я.
Бабуся підняла мене, поставила на табурет і пригладила скуйовджене рушником волосся.
— Дозволь кажанові на плечі підказувати тобі... Ти повинен грати оці ноти, між басами... Тільки чорні клавіші, добре?.. і ніжно, дуже ніжно... Головне — слухай, що граєш, слухай, поки тобі не сподобається.
Тато й Мерседес в іншому кутку кімнати замовкли, і можна було б почути, якби пролетіла муха, — так кажуть. Я обережно й поволі шістьма пальцями тиснув на чорні клавіші. Бабуся Ерра стояла поруч, слухала й кивала головою. За мить вона загасила сигару, і я почув щось на кшталт булькотіння, яке виходило з її грудей; я грав далі, а вона відгукувалась на кожну з моїх нот своєю — то в лад, то ні, — ми ніби потроху просувалися лісом, ховаючись за деревами. Мої пальці поступово швидшали, її голос також, і все ж ми не відступали від правила «обережно», тому виходило щось типу чечітки в снігу.
Невдовзі я збагнув, що уривок доходить кінця, ми зупинились одночасно, і тато й Мерседес привітали нас гучними оплесками — але ніжно, вкрай ніжно, ледве чутно, через віщо ми всі розсміялися. Бабуся Ерра крутнула мене на табуреті і знову взяла на руки.
— Бачиш? — сказала вона. — Ти грав!
І вона перетнула кімнату, легко тримаючи мене на плечі.
— Ерро, здається, я впізнав кілька слів, — сказав тато. — Принаймні кілька складів... Ти часом не олюднюєш свій спів?
— Пхе, та я завжди була людиною! — широко усміхнувшись, відказала бабуся. — Утім, нині я справді іноді вставляю слова у спів — і це завдяки Мерседес. Бо вона — чаклунка. Знає магію слів.
— Правда? — звернувся я до Мерседес, поки бабуся Ерра саджала мене у фотель.
— Ну що ви! — відказала Мерседес. — Магія не в мені. І не в людях. Магія — в тому, що відбувається між людьми. І навчитися користуватися цим — радше питання самодисципліни.
— Це одна з найбільших моїх проблем, — похитав головою тато.
— Цить! — приклала палець до вуст Мерседес.
Запала тиша. І тоді тихим гортанним голосом вона додала:
— Часом достатньо заплющити очі й уважно вслухатися. Так виникають чари. Рендалле, ти готовий?
— Готовий.
— Добре. Тоді слухай. У твоїй голові є біла хмаринка, подібна до ватної кульки... Бачиш?
— Так.
— Чудово... А з хмаринки стирчить нитка, бачиш? Якщо обережно потягнеш за нитку, то з’явиться багато різнокольорових бантів, як на хвості летючого змія... Банти прив’язані одне до одного... Ці банти — слова... Тягни ще... обережно... дивися, що з’являється з іншого боку хмаринки!
Я розплющив очі, але Мерседес з усмішкою сказала:
— Ні, коли я кажу «дивись», це означає дивитися всередині себе, а для цього очі мають бути заплющені. Що ж, добре. Тепер буде магія. Образи будуть перепливати з мого мозку до твого. Ти бачитимеш усе, що я казатиму.
І вона продовжувала говорити, дуже тихо, роблячи великі паузи між словами:
— Ось... мертвий крук... Ось... фея з барвистими крильцями... Ось... тарілка з вівсянкою... Бачиш, Рендалле?
І я кивнув, бо дійсно бачив. Тиша була безконечною і глибокою, я з головою пірнув у неї, я бачив і нерухомого крука з одним оком, напіврозплющеним і ніби скляним, я бачив діадему, що мерехтіла на золотавих кучерях феї, я бачив пару, що піднімалася від тарілки з вівсянкою — таку тато іноді готував мені зимовими ранками, додаючи коричневий цукор, вершки, а іноді й родзинки, смачно виходило!
Коли я розплющив очі, всі троє дорослих дивились на мене і всміхались.
— Насправді, — нарешті мовила Мерседес, — таке відбувається весь час. Просто магію слід помічати.
— Ви поетеса? — запитав тато, і Мерседес розсміялася найпрекраснішим сміхом, який я коли-небудь чув, подібним до водограю з тисяч блискучих крапель чистої води.