Я злився на маму страшенно. Я міг її вбити!
І я знову, навмисне, став малювати людей без тулубів.
Я малював жінок, яким відрубали груди.
Я малював величезні кинджали, якими прохромлювали спини жінок, — але стежив, щоб жінки не були схожі на маму, на випадок, якби вона побачила ці малюнки.
Мама знайшла для мене викладача івриту, і я чекав, як мені псуватимуть літо заняттями.
— Рендалле, не хвилюйся, — сказала мама, коли побачила, як я сиджу на порозі в очікуванні наставника, сердито склавши руки на грудях. Мама погладила мене по голові, щоб показати, як вона піклується про мої почуття, та я нічого не відповів, я вирішив дутися й далі, а ще більше мені кортіло, щоб вона почувалася винною.
Мама поїхала в університет по чергову порцію Зла, і коли вчитель подзвонив у двері, відчинив йому тато. Звали вчителя Деніелом, був він худий і стрункий, мав світло-коричневу борідку, лагідний голос і неймовірно виразні руки, які пурхали, мов птахи.
Ми сіли за стіл у їдальні, і вчитель, усміхнувшись, простягнув мені праву руку. «Шалом», — сказав він. Мама розповідала, що «шалом» на івриті означає «мир», але я зрозумів, що йдеться про привітання, тож у свою чергу теж мовив «Шалом» і потиснув його довгу білу руку з м’якою шкірою. Деніел розкрив свій портфель, а я подумав: «Божечки, точно як у школі!», — але помилився: у портфелі було повно ігор і картинок. Ми почали з шашок, і оскільки грав я чудово, то побив учителя за п’ять хвилин, а він тим часом навчив мене кількох слів: «ахар-ках» — потім, «ані» — я, «бдіха» — жарт, «кен» — так, «ло» — ні, «езра» — допомога і «тода» — дякую. У кінці гри Деніел був настільки вражений моїм талантом, що я розреготався, а він навчив мене слова «сміх» — «цхок».
Потім ми розглядали картинки, і замість усяких дурнуватих квітів і кошенят Деніел приніс фотографії з автівками та велосипедами, джинсами й чоботами, солдатами й кулями — всім, що могло знадобитись мені в повсякденні. Його руки невпинно рухалися, я не міг відвести від них погляду — такими виразними вони були. Я запитав його, як сказати «кажан», і він сказав — тепер я знав таємну назву своєї родимої плями на івриті: «аталеф».
Коли у кожного предмета з’являється дві назви, світ стає інакшим, і думати про це як мінімум дивно.
За кілька днів я вже з нетерпінням чекав на уроки; коли я запам’ятовував, Деніел осипав мене похвалами, усміхався мені й відразу переходив до наступної теми. На початку серпня я вже міг складати цілі речення, на кшталт: «Кепська сьогодні погода» («Мезеґ гавір ґаруа гайом»), або «Я голодний» («Ані раев»), або ж «Скільки часу?» («Ма гашаа?»). Мені подобалося відчувати цю мову в горлі, особливо звуки «аїн» і «гет», подібні на іржавий скрегіт.
Деніел імпонував мені все більше, тож я почав питати у нього складні слова, скажімо, «смерть» («мавет») і «самотність» («бдідут»); він розумів, що це непрості теми, й обережно розпитував мене. Оскільки англійською я користуватися не мав права, то, коли не знав слова на івриті, допомагав собі пантомімою, а Деніел кивав головою і підказував слова, яких мені бракувало. Так я розповів йому про похорон дідуся, про хованки, коли кузени забули про мене, про бабусю Ерру та її сигари, про йогу і навіть про її другого чоловіка Янека, який виніс собі мозок. Учитель ввічливо виправляв мої помилки, весь час кивав головою — мовляв: «Авжеж, саме так», — і повторював мої фрази, виправляючи мене, щоб я міг їх іще раз сказати без помилок. Уроки івриту стали улюбленою частиною мого дня, і мені так кортіло, щоб літо не закінчувалось ніколи, адже я не хотів втрачати Деніела.
Якось я запитав, як на івриті сказати «джерело життя», бо весь час чув цей вислів. Усмішка повільно сповзла з його обличчя, а ніжні руки безсило впали на стіл, мов пташине пір’я.
— Перепрошую? Ані ло мевін, — сказав він, що означало «Не розумію».
Я повторив своє запитання і додав англійською:
— Мама думає, що бабуся Ерра була у «джерелі життя» в Німеччині, але я не знаю, що це таке.
Деніел так довго сидів мовчки, що я злякався. Він дивився не на мене, а на свої руки на столі — нерухомі, мов мертві пташки. Потім зібрав усі свої папери, обережно порівняв їх на столі і вклав до портфеля. Пройшовши коридором, він постукав у двері кабінету мого тата. Коли той відчинив йому двері, Деніел тихо сказав: «Я прийшов учити єврейського хлопчика, а не вилупка з СС». Розвернувшись, він покинув нашу квартиру. Хода його була м’якою і тихою, як завжди, але було зрозуміло, що більше ми його не побачимо, бо, виходячи, він не сказав «Легітраот» («До побачення»).
Я був у відчаї, адже втратив друга, до того ж я не розумів, через віщо, — але це напевно була моя помилка, і я невтішно ридав. Тато взяв мене на руки, і я обвив його ногами, а він дозволив мені досхочу плакати на його плечі, не ставлячи запитань.
Ми вийшли пройтися вулицею і вирішили нічого не казати мамі про відставку Деніела — адже вже наступної неділі ми вирушали до Ізраїлю і все одно припинили б заняття. Тим часом ми вдавали, ніби він досі ходить до нас, а я повторював пройдений матеріал, чого було цілком достатньо.
Того вечора, повернувшись додому, мама була у чудовому гуморі, бо попрацювала на славу — а це її завжди тішило. Під час вечері, навіть не звернувши увагу на смачнючу лазанью, яку приготував тато, мама заявила, що до поїздки все готово.
— Кажуть, що Хайфа — прекрасне місто, — розповідала вона. — Я знайшла для нас помешкання на вулиці Хатцві, поруч зі школою Рендалла. Я в університет буду їздити на автобусі, а тато матиме спокій для творчості.
— Авжеж, — втрутився тато, — Ізраїль нині є дуже спокійною країною, особливо враховуючи, що майже все своє військо він відрядив до Лівану.
— До речі, Рендалле! — згадала мама. — У нашому кварталі є зоопарк! Можемо сходити туди разом. Правда, чудово?
Я промовчав, адже у Центральному парку також є зоопарк, і вона жодного разу мене туди не водила. Вже не кажучи про те, що, коли вірити татові, в Ізраїлі не грають у бейсбол, та й на санчатах не покатаєшся, бо взимку там немає снігу.
Того вечора, вклавшись до ліжка, я міцно притиснув до себе Марвіна. Я збирався забрати його з собою до Ізраїлю і, пам’ятаючи, що він належав бабусі Еррі, сподівався, що він захистить мене. Якби ж то Ерра могла поїхати з нами! Та вона знову була в турі, і мені здавалося, що вона взагалі не здогадувалась про справжню причину нашої поїздки до Ізраїлю — мамине бажання перевірити її зв’язок з «джерелами життя».
Мені наснилося, що ми всі разом сидимо в кав’ярні, де вбили жінку. Вона лежала на долівці у калюжі крові, її ноги простягнулися між ніжками столиків та ногами клієнтів, але здавалося, що її ніхто не помічав.
— Татку! — сказав я. — Дивися, татку! Тут мертва жінка!
Однак тато занадто захопився розмовою з мамою, і вони не звертали на мене жодної уваги, і я хвилювався все більше. Саме тієї миті з’явився офіціант у білому однострої — він схилився над загиблою і став вимочувати кров білими шматами; вони миттю просякали кров’ю, й офіціант полоскав їх у тазику.
— Он воно що! — сказав я. — То ви в курсі!
— Аякже, юначе. Ми робимо все, що в наших силах, щоб забезпечити бездоганний сервіс!
Ми летіли в літаку, і це був перший політ у моєму житті, кожен з батьків читав свою книжку, я сидів між ними, ледве живий від переляку, і тримав у руках Марвіна. Нарешті тато помітив мій стан, вийняв свій нотатник, і ми почали грати у шибеницю. В літаку практично не було дітей, окрім кількох немовлят, які весь час скиглили. Тато запитав стюардесу, чи не буде вона така ласкава підсипати їм трохи героїну до пляшечок, щоб зупинити плачі. Стюардеса пирснула сміхом, але мамі слово «плачі» нагадало про Стіну плачу, опис якої вона щойно прочитала у путівнику, — це місце, куди євреї приходять, щоб пригадати всі катастрофи свого народу впродовж століть.