Татові ж, навпаки, не вдавалося пристосуватись до життя у Хайфі. Я бачив, як він гаяв час, викурюючи цигарку за цигаркою і гортаючи газети, — здавалося, він поступово втрачав почуття гумору. Він більше не сипав жартами, відмовлявся грати зі мною в шашки, спина в нього згиналась і округлювалась — він сповнювався зневіри. Тато твердив, що йому не подобається те, що відбувається там, у Лівані, і він не може писати комедії у країні, яка веде війну. А мама відповідала на це, що араби самі все почали, влаштовуючи терористичні напади на півночі Ізраїлю, — і як скажете чинити: чекати, склавши руки? На це тато відказував, що за такою логікою можна далеко зайти: до Гітлера, Версальської угоди, вбивства ерцгерцога Фердинанда, до матері того вбивці — до речі, а чом би й ні? Хіба не вона винна в тому, що просто зараз у Лівані люди вбивають одне одного? Мама ж відповідала, що краще татові не Ліваном перейматися, а подумати про свято Рош-а-Шана, яке наближалося, про те, як будемо святкувати. Тато кидав на це, що йому плювати на Рош-а-Шана, а мама відказувала, що соромно так висловлюватися перед власним сином. Я спробував уявити, як можна плюнути на свято, але не зміг.
Щодня я виходив з дому раніше, щоб уникнути батьківських сварок, які лютішали, бо обертались навколо політики. Щойно тато й мама підвищували тон, я подумки переходив на іврит, який лунав гучніше за їхні слова. Тепер я думав цілими фразами.
Ранкове повітря було дивовижне. Я вийшов заздалегідь — так рано, що сходи були безлюдні, і сторчголов кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки, підскоком, — та посередині четвертого сходового майданчика наступив чи то на суху оливку, чи то на камінець, що підступно підкотився під мою ліву ногу, втратив рівновагу і боляче рухнув на бруківку подвір’я. Падіння вийшло невдале. Ейфорія куди й поділася. Мені забило подих, у вухах дзвеніло. Я поволі обернувся, щоб сісти, і побачив, що праве коліно в крові, а вкриті камінцями долоні пломеніють червоним. Тим часом пташки щебетали на деревах, ніби нічого не сталось, а вдалині, із зоопарку, почувся крик віслюка. Голова йшла обертом, коліно боліло, я не міг піднятись і боявся знепритомніти від болю просто перед школою, та ще й на самоті...
Раптом за спиною я відчув чиюсь присутність, і хтось торкнувся мого плеча.
— Рендалле, ти вирішив політати? — почув я запитання англійською. Я обернувся і побачив, мовби у сні, найпрекраснішу дівчинку в світі, яка стояла перед мною на колінах. Було їй, напевно, років дев’ять, вона мала чорне волосся, стягнене ззаду у довгий хвіст, і величезні ніжні очі, а ще золотаво-коричневу шкіру. Шкільний однострій на ній сидів так, ніби був щойно з універмагу «Saks» на П’ятій авеню. Дівчинка була настільки вродлива, що я миттю забув про біль у коліні.
— Тобі відоме моє ім’я? — здивувався я.
— А кому воно не відоме? Ти ж американський супергерой, щойно явлений нам просто з самого Нью-Йорка!
З цими словами дівчинка вийняла з кишені хустинку, намочила її водою з лійки, що стояла поруч із трояндовим кущем, і дбайливо прибрала камінці та кров з мого коліна. Не відводячи очей від її впевнених і водночас дбайливих рухів, я по вуха закохався в неї, хоч вона й була старша за мене.
Я запитав її ім’я.
— Нужа, — сказала вона, взяла мене за руку і допомогла підвестися.
— Мені пощастило, що ти завчасно прийшла до школи.
— Тато дорогою на роботу підвозить мене. Я майже завжди перша — та цього ранку ти побив мій рекорд.
— Звідки у тебе така бездоганна англійська?
— Коли була маленькою, жила у Бостоні, тато вчився там на доктора.
— Моя мама теж буде доктором, — мовив я, бо конче хотів мати щось спільне з нею.
— Правда? Чудово. Тоді вона може подбати про твоє коліно.
— Ні, не такий доктор... Вона — доктор Зла.
— Тобто вона відганяє злих духів?
— Думаю, так... Щось таке...
— Зрозуміло.
Нужа із серйозним виглядом похитала головою, а я подумав, що краще б наша розмова не завершувалась ніколи, але тим часом подвір’я наповнювалось. Задзеленчав дзвінок на урок, і ми розійшлися по класах. Нужа вчилась у четвертому.
Опівдні здалеку, з вікна їдальні, я побачив її, і вона мені усміхнулась — таких усмішок я ще не бачив, — і відчув млість у шлунку. Як зробити так, щоб вона зацікавилась мною? Я зробив би все. Я був ладен померти. Зжерти власне взуття. Одружитися з нею.
Наприкінці того дня я побачив, як вона йде до сходів. Байдуже, якщо друзі будуть кпити з мене, бо я заговорив із дівчиною, старшою за мене, — я перестрів її і сказав перше, що спало на думку:
— Слухай... Можеш допомогти? Коліно дуже болить.
Ввічлива дівчинка взяла мене обережно під лікоть, і я почав стрибати зі сходинки на сходинку — уважно та водночас не кваплячись; я спирався на її руку й усміхався вдячно.
— Приємно, що є хтось, з ким можна поговорити англійською, — сказав я. — Коли іврит не твоя рідна мова, навчитися йому складно.
— Це і не моя рідна мова.
— Справді?
— Авжеж. Моя мова — арабська.
— О, то ми тут обоє чужі! — скрикнув я, зрадівши, що нарешті знайшов щось спільне між нами.
— Ні. Б’юсь об заклад, ти навіть не знаєш, у якій країні опинився. Її справжня назва — Палестина. Я — арабка з Палестини, це моя батьківщина. А чужі тут євреї.
— Але ж я думав... що тут...
— Євреї захопили цей край. Ти — єврей і не знаєш історію власного народу?
— Не такий уже я єврей, — зауважив я, з сумом констатуючи, що ми дісталися вже другого сходового майданчика.
Нужа захихотіла.
— Тобто як — не такий?
— Моя мама — не єврейка за народженням, ми ніколи не справляємо єврейські свята. Я американець — от і все.
— Хай там як, а Америка на боці євреїв.
— Я ні на чиєму боці — хіба що на твоєму, бо без твоєї підтримки я ні за що не подолав би ці сходи.
Я дуже пишався цією реплікою, та, на жаль, ми вже дійшли до верху. Змушений стрибати на одній нозі, я аж упрів, а Нужа з усмішкою роздивлялась мене. Насправді вона була не набагато вища за мене. Ставши навшпиньки, я легко міг би її поцілувати.
— Почекаю твого батька з тобою, якщо ти не заперечуєш. Ти перша арабка в моєму житті — дуже цікаво поговорити з тобою.
— Не варто чекати зі мною. Мій тато забороняє мені спілкуватися з євреями за межами школи.
— Невже? Чому ж він... пробач... чому він відправив тебе вчитися до «Hebrew Reali»?
— Бо це найкраща школа у цьому кварталі. Він хоче, щоб його діти отримали дипломи і билися за повернення своєї землі. Ви, американці, нічого не знаєте.
— А ти мені розкажи! Нужо, чесно, я дуже хочу про все дізнатися. Влаштуй мені урок історії.
— Якщо вже так хочеш, можемо зустрітися завтра під час перерви... Скажімо, під гібіском отам, унизу, бачиш? А тепер швиденько тікай — авто мого тата вже на світлофорі.
Нужа...
Очі Нужі.
Усмішка Нужі.
Рука Нужі на моєму лікті.
«Я закохався», — зізнався я Марвінові.
Віття гібіска низько хилилося під вагою густого листя, утворюючи всередині щось подібне до хижки, пахучого сховку, де нас ніхто не міг бачити. Ми сиділи поруч, піднявши коліна до підборідь і зануривши погляди у глиб долини.
— Зараз я розповім тобі справжню історію Хайфи, — мовила Нужа, і я зрозумів, що доведеться вислухати довгу промову, яку її примусили вивчити напам’ять. Утім, мене це не хвилювало, адже у Нужі був м’який золотавий голос, схожий на кленовий сироп.
— Дуже, дуже давно, в минулому столітті, у цьому місці жило багато дуже різних людей. Насамперед тут завжди жили палестинці, а серед них родини обох моїх батьків. Оскільки порт тут зручний і море глибоке, сюди спершу приїхало чимало друзів з Лівану, а згодом — євреї з Туреччини та Північної Африки, за ними — кілька звихнутих німців, що влаштували колонію тамплієрів, яка згодом перетворилася на німецький квартал; приїхали і бахаї, що звели свій храм, оточений садом, на вершині гори, щоб усі бачили. Аж раптом нахопився сіонізм. Це коли євреї вирішили повернутися до Палестини, де жили раніше, забувши про невеличку деталь: минуло дві тисячі років, і тут уже мешкали кілька мільйонів палестинців, що мали свої традиції та звичаї. Євреї замислили відібрати цей край. Часом вони заходили до арабських містечок і вбивали всіх, як це сталося в Деїр-Ясин. У квітні 1948 року моєму татові було лише вісім, коли Хайфою кружляли єврейські автівки і звідти лунали крики: «Деїр-Ясин! Деїр-Ясин!» З гучномовців розносилися зойки нещасних жителів Деїр-Ясин, яких мордували. Тоді палестинці запанікували, тисячі залишили Хайфу, і тут оселились євреї. Родина мого тата розділилася: більшість моїх тіток і дядьків втекли до Лівану, а його батьки зупинилися у Наблусі, що в Самарії... Моя бабуся там і досі живе.