У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, — заявила бабуся. — Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» — відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно — робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон — справжній кошмар! — я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захриплим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.
Ми чекали на весну. Як і щороку, мама мала приїхати на великодню вечерю, яка відбувалася не ввечері, а опівдні, і я вирішила рахувати дні у зворотному порядку до Великодня. Час минав кволо і довго, поволі переповзаючи від 42-х до одного, — нарешті це мало статися завтра, а ось і сьогодні! Мама не ходила з нами до церкви Святого Йосафата — бабуся сказала, що вона перестала відвідувати церкву, коли злигалася з своїми бітниками, на що дідусь зауважив: «Шкода! Безбожна молодь, приречена на муки у пеклі». Гадаю, він пожартував. (Я не знаю, чи дідусь і бабуся справді вірили у дива і воскресіння Христові, у рай і пекло, чи це були лише мовні звороти, — в будь-якому разі вони явно не чекали на те, що якесь диво кардинально змінить їхнє життя).
Ми швидко повернулися додому, бо о пів на першу мала прибути мама і слід було все приготувати до вечері. Весь цей час у печі готувалася шинка, і бабуся, наспівуючи псалми про воскресіння Христа, кинулась її перевіряти, та все було гаразд — шинка не підгоріла. Христос постав із мертвих, до Різдва він мав знову прийти у світ живих, шинка була готова, стіл накритий, годинник цокав, уже була перша година дня, а мама, як завжди, запізнювалась.
— Хто б сумнівався! Її такі дрібниці, як пунктуальність, ніколи не цікавили! — з іронією зауважив дідусь.
Каструлі підігрівалися на плиті, однак хліб уже почав тверднути — так само поволі з бабусиного обличчя зникала гостинна усмішка, що дивом осяяла його о пів на першу. Гілер, відчуваючи бурю, бігав між дідусем і бабусею, скиглив і торохтів хвостиком по паркету.
— Гілере, тобі ніколи не доводилось отак чекати на своїх батьків? — з цими словами дідусь почухав його за вухами. Почувши своє ім’я, Гілер вирішив, що час іти гуляти, й загавкав. Однак дідусь удав, ніби песик відповів «Ні», і собі відказав: «Звісно, що ні!»
Щодо мене, то я воліла задля маминого візиту видаватися милою й чемною («як картинка»), тож перед церквою причесалася, зв’язавши волосся у жмут на потилиці й закріпивши конструкцію жовтим бантом, однак чим далі, тим більше ґумка банта стягувала шкіру на голові, було боляче, я чухалася, з-під ґумки виборсалось кілька пасем волосся; зрештою, я зірвала кляті ґумку і бант разом із кількома волосинами й заплакала.
— Седі, на Бога, що ти робиш?! — скрикнула бабуся. — Хочеш, щоб ми тільки й їли, що твоє волосся? Ходи до себе, залиш усе там і вимий руки! Негайно!
І поки я порпалась у ванній кімнаті, усвідомлюючи, що маю, як завжди, банальний вигляд і що всі ці страждання терпіла даремно, мама нарешті з’явилась.
Я буквально скотилася по сходах і кинулася в її обійми. Вона спіймала мене зі словами: «О, моя люба, моя дорога і така доросла вже дівчинко!» — посадила собі на коліна і вкрила моє обличчя поцілунками.
— Крістіно, нам можна вже сідати за стіл? — запитала бабуся. — Вже перша тридцять п’ять. Ще трошки — і висохне шинка.
Мама уважно зазирнула мені в очі.
— Як ведеться моїй солоденькій Седі?
— Добре, — відповіла я.
Бабуся різко зняла мене з маминих колін, посадила на мій стілець, а дідусь, узявшись за електричний ніж, повторив свій звичний жарт про Джека Патрача.
Мама — не просто найпрекрасніша жінка у світі, вона сяйливо-чарівна. Її друг Джек якось сказав це при мені, а я запам’ятала, бо цей опис напрочуд їй пасував. Мама вбралася у все чорне (звичайно, на думку бабусі, не личить носити таке на Великдень): чорні обтислі штани, чорний светр, яскраво-рожевий шалик, великі срібні кільця у вухах — і все, ні макіяжу, ні складної зачіски; втім, завдяки своїй усмішці, своїм блакитним очам, своїй бадьорій, жвавій поставі мама завжди привертала до себе увагу, і зненацька я зрозуміла: мало на кого взагалі звертають увагу, більшість людей не присутні тут і зараз, вони думають про тисячі різних речей, тільки не про вас, тільки не про незліченні можливості саме цього моменту.
(А через інтенсивність маминої присутності її постійна відсутність у моєму житті була вкрай нестерпна).
— Крістіно, — звернувся дідусь до мами, коли всі взяли по кусню шинки та скибці ананасу, наклали собі батату і зеленої спаржі, — я чув, у вас з’явилися серйозні конкуренти.
Мама здивовано глипнула на нього — мовляв, що ти верзеш?!
— Ну, ці, як їх, британські жуки.
Мама засміялася.
— О, «Бітлз»! Так, вони дуже здібні.
— Ніколи не бачила абсурдніших зачісок, — зауважила бабуся. — Достоту віник на голові! Навіть очей не видно!
— Вони мені дуже подобаються, — тихенько мовила я.
— Браво, Седі! — зраділа мама.
— Що ж, — зітхнув дідусь, — можу сказати лише, що людство деградує. Тільки подумайте: за якихось два століття ми перейшли від вишуканих опер Моцарта до оцього: Yeah, yeah, yeah, I love you, I wanna hold your hand... Help! Рятуйте, люди добрі! На допомогу!
Він посміявся власному жарту і кинув Гілерові під стіл шмат сала.
— Річарде! — скрикнула бабуся. — Ти ж добре знаєш: собакам давати сало не можна! Це ж холестерин!
— А я у дитинстві сало любила, — замріяно мовила мама. — Хотіла стати Пані Товстухою в цирку.
— Невже? — здивувався дідусь. (Хіба він про це не знав? Чи забув?) — Іще одна дитяча мрія не збулась.
— А мені здається, що, відколи ми бачилися востаннє, ти ще більше схудла, — заявила бабуся.
— Однак почуваюся чудово, — відказала мама.
Я їх не слухала, бо впала у свого роду транс: я так довго чекала цього дня, а тепер, коли мама нарешті прийшла, я не знала, що мені робити, могла лише пожирати її очима; мама сиділа на протилежному від мене кінці столу, потоки сонячних променів лилися через вікно й утворювали навколо неї позолочений німб («Вона тут, вона тут, вона справді тут!»), я сиділа і не ворушилась, мов закам’яніла, слухаючи музику її голосу та спостерігаючи за граційними рухами її рук, аж раптом почула: «Седі, не хочеш переночувати у мене на наступних вихідних?» Я не вірила власним вухам! Наступні вихідні? Це ж усього через шість днів! Бабуся з дідусем перезирнулися, мовляв: «Божечки, ця жінка може погано вплинути на нашу Седі!» — аж раптом згадали, що «ця жінка» доводилась їхній Седі матір’ю, і хоч вона й довірила їм дитину з самого народження, бо у вісімнадцять років ще не могла її забезпечити, тепер, у двадцять чотири роки, ніщо не заважало їй забрати доньку, і хтозна, можливо, якщо я буду чемно поводитися під час цього візиту, вона так і зробить. Моє сердечко радісно стрепенулось.