— Серденько, а що ти скажеш? — запитала вона, коли Пітер нарешті її відпустив.
— Клас! (У мене ніяк не виходило вимовити хоч щось розумне).
— Тобі подобається?
— Ще й як!
— Думаєш, це можна десь виконати?
— Звичайно!
— Люба моя! — мама послала мені повітряний поцілунок. — Ти хоч розумієш? Ми злетимо до самого неба!
— Моя черга цілуватися! — заявив Пітер.
Він розвернув маму до себе і поцілував її просто у розкриті вуста, як у кіно, — однак бабуся зазвичай вимикає телевізор на початку поцілунку, а тепер я могла спостерегти за ним з початку до кінця. Коли поцілунок закінчився, Пітер явно не вважав, що він закінчився, — навпаки, він прагнув продовження. Його вологі губи тремтіли, він запхав руку до кишені і витягнув звідти жменьку дрібних монет.
— Здається, Седі не проти сходити по цукерки до крамниці на розі, правда ж, люба?
І мама, обернувшись до мене, мовила:
— Чудова думка! Хочеш, Седі?
Та хоч я й обожнювала цукерки, хоч мені майже ніколи й не дозволяли їх їсти (хіба трошечки на Геловін і Різдво), бо від цукерок псуються зуби, — все ж мені аж ніяк не хотілося блукати незнайомим кварталом у пошуках цукерні.
— Ні, ні! Мені і так добре! — сказала я, але Пітер втиснув гроші мені у долоньку.
— Я впевнений, що глибоко в душі ця мила дівчинка вмирає від бажання поласувати цукерками!
— Слухай уважно, серденько, — сказала мама, подаючи мені пальто, — крамниця розташована за чотири вулиці звідси, йди прямо, нікуди не звертай, а ми весь цей час будемо репетирувати, і тобі не доведеться весь час слухати мене.
— Але мені подобається тебе слухати! — заперечила я.
— Ходи, люба, швиденько, — підвела мене до дверей мама. — А коли повернешся, будемо грати в карти!
Вулиці були довжелезні, я боялася загубитись, потрапити в зуби злим псам чи в руки бандитам, та хотіла довести мамі, що вже доросла, що не робитиму їй клопоту і що ми зможемо жити разом, тому щоразу, як підступав страх і хотілося плакати, я скидала з себе облуду і йшла вперед, ноги здавалися далекими, відділеними від тіла, їм кортіло щосили бігти, але я примушувала їх іти рівно: ліва-права, ліва-права, причому праву я намагалася не ставити на п’ятку. Мамин квартал був далеко не таким охайним, як наш, — усюди з тріщин у тротуарі стирчав бур’ян, тиньк обвалювався з будинків, люди сиділи на сходах, пили пиво і теревенили, адже був перший більш-менш теплий день року; коли я нарешті знайшла цукерню, здавалося, що минуло багато годин.
Я штовхнула двері, і просто над моєю головою задзеленчав дзвіночок, від несподіванки я підстрибнула мало не до стелі, випустивши з руки Пітерові монетки, що розсипалися підлогою. Огрядна пані за касою мовила «Оляля!», утім, голос у неї був дуже приємний. На щастя, у крамниці більше нікого не було й ніхто не міг посміятися з мене; я присіла і стала збирати монетки по одній, вони розкотилися повсюди, деякі аж під етажерки, здавалось, я збиратиму їх вічно, тому коли я нарешті підвелася, то була вкрай засмучена і думала, що огрядна касирка розсердиться, та вона навіть не дивилася у мій бік, позіхаючи й гортаючи журнал. Здавалося, що ввечері вона збирається на вечірку: на голові у касирки були бігуді, а вбралась вона у блискучу зелену сукню, і все це разом мало вкрай дивний вигляд, та я зрозуміла: вона не хотіла міняти сукню після того, як зачіска буде готова.
— Будь ласка, мені цукерок, — мовила я так ввічливо, як тільки могла, але вийшло дуже тихо і касирка мене не почула; я повторила гучніше, тоді пані підвелася, заледве піднявши своє тіло.
Похитуючись, вона підійшла до коробок з цукерками і стала виймати пальчиками-сосисками тверду карамель і драже, зацукровані полуниці та довгі чорні й червоні намиста локриці, накладати все це в пакет з коричневого паперу, щоразу називаючи мені ціну. Я поклала всі монетки на стійку, сподіваючись, що вона не помітить, які в мене брудні руки, адже я возила ними по підлозі, аж раптом, тієї миті, коли я вже хотіла подякувати їй і попрощатись, касирка мені сказала: «Котику, ти можеш мені блискавку застебнути?» — і повернулася до мене спиною. Я побачила, що застібка на її сукні піднята лише до половини, що спина в неї біла й м’язиста, як м’ясо кита; мої пальці плутались у застібці — щоб витягнути її нагору, я мусила зібгати у зморшки білу плоть під блискучою зеленою тканиною, я боялася, що нічого не вийде, почервоніла, а пані тим часом поводила плечима, щоб полегшити мені завдання, однак спина все одно не поміщалась у сукню — достоту живіт, який не влазить у штани; коли ж блискавка нарешті доповзла до верху, касирка промовила: «Бач, вочевидь, увечері мені краще взагалі не дихати!» І додала: «Дякую, котику», — простягнувши мені в подарунок дві карамельні фігурки, а я так нервувала, що мало не випустила їх із рук.
Коли я нарешті повернулася до мами — не розірвана на зворотному шляху псами-вовками, — вона застилала ліжко, її волосся було скуйовджене, на обличчі був дивний вираз, а Пітер зник.
— А де Пітер?
— Він мусив уже піти.
— Але ж ти казала, що ми пограємо в карти!
— Авжеж, серденько, я пам’ятаю, та йому подзвонили, дуже нагальна справа... Він просив мене поцілувати тебе від нього.
Я нічого не відповіла, проте відчула себе розчарованою й ошуканою.
Мама запалила цигарку і з силою обома ніздрями вдихнула дим (як же мені це сподобалося!).
— Як тобі Пітер?
— Нібито непоганий.
— А він тебе дуже любить.
— Він же мене взагалі не знає.
— Знаєш, що він мені про тебе сказав?
— Не знаю. Що?
— Він сказав: «У цій маленькій макітрі вариться щось цікаве!»
— Що таке макітра?
Мама засміялася.
— Янголе мій, макітра — це голова!
Щоб остаточно очистити сумління, я запитала:
— Ти вийдеш за нього?
— Як ти вгадала?
Ця новина вдарила мене, мов хвиля від вибуху.
— Ти вийдеш за нього... — тихо, затамувавши подих, повторила я.
— Ходи, серденько, сядь мені на коліна.
Звісивши ноги з ліжка, мама простягнула до мене руки — і я кинулась у її обійми.
— Слухай уважно: поки що це таємниця, дідусеві й бабусі про це говорити не треба. Гаразд? Пітер — дуже хороша людина, він керує моєю кар’єрою, навесні він організував для мене просто неймовірний тур, я проїду всією країною, я стану зіркою, Седі!
— А ти кохаєш його?
— Чи я його кохаю... — перш ніж продовжити, мама уважно подивилась на мене. — Серденько, кохання для мене — річ малозрозуміла. Однак я точно знаю одне: Я... ЛЮБЛЮ... ТЕБЕ! Гаразд? Щодо решти... просто не забивай собі дурним голову. Я це візьму на себе.
— А коли ви поберетеся, чи зможу я переїхати жити до вас, це не буде неподобним вчинком?
— Як? Неподобним?! Дитино моя! А й справді, ну й вариво в цій макітрі! Ніколи не йшлося про якесь неподобство — річ завжди була в грошах. А зважаючи на те, як ідуть справи, то відповіддю на твоє запитання буде величезне... ТАК!!! Але про це теж поки що варто мовчати. Гаразд? Обіцяєш?
Мама підвелась і обійшла кімнату, запалюючи лампи, бо сонце вже сідало і в помешканні стало темно. Я пішла за нею в куток, що слугував за кухню, і вона підхопила мене на руки й посадила на один із високих табуретів біля барної стійки — так мені зручно було спостерігати, як вона готує.
— Зроблю нам гамбурґери, добре?
Я замислилась, чи варто розповісти їй про «Розхристаних Джо» — відкриті гамбурґери, якими я смакувала на дні народження Лізи, — і вирішила нічого не казати, бо мама могла подумати, що я невдячна або що я критикую її спосіб харчування, тож я просто мовила «Клас!». Мама вийняла з холодильника м’ясо, порізала його на шматки і пропустила через м’ясорубку, чомусь при цьому згадавши пісеньку (а втім, мамі усе нагадувало відомі мелодії); крутячи м’ясо, вона проспівала мені історію юного голландця на ім’я Джонні Барбек, який одного чудового дня винайшов механізм для виготовлення ковбас. Його сусіди боялися, що їхні коти і пси підуть на фарш, — тут я голосно розреготалась. В останньому куплеті механізм зламався і Джонні Барбек стрибнув усередину, щоб його полагодити, та його дружина була сновидою, вона, не усвідомлюючи, ввімкнула механізм, і тут мама дуже кумедно заспівала: