Выбрать главу

На початку червня, стиснувши губи сильніше, ніж будь-коли, бабуся взялася за підготовку до маминого весілля. Вона купила мені нову сукню — з жахливої жовтої тафти, обшитої кілометрами негнучкого мережива, — і чорний пластиковий пояс. Уранці того знаменного дня вона повела мене до перукарні, пані вимила мені волосся в окропі і зробила зачіску-плісе, рожевими пластиковими шпильками поприпинавши бігуді мені до голови під гострим кутом, — і я мало не волала від болю. Потім перукарка посадила мене під сушилку, ввімкнула її, і з мене полилися потоки поту, бо електричний шолом пік і шипів, бігуді липнули до шкіри голови, і коли все нарешті закінчилось і перукарка зняла бігуді, я на мить вирішила, що тепер принаймні буду гарною — але ж ні, замість залишити мені кучері, що заледве закрутились, вона начесала їх так, що я мала вигляд ненормальної, а потім змайструвала на моїй нещасній голові якийсь шолом Мінерви і лаком закріпила його; в результаті я не впізнала себе у дзеркалі — для дівчинки це була вкрай дивна зачіска. Я довго боролася з сукнею, панчохами й туфлями — нарешті, відступивши, щоб поглянути на результат, бабуся схвально кивнула: «Ну, може бути».

У церкві від люду аж стіни тріщали, проте, окрім дідуся й бабусі та трьох маминих друзів, яких я бачила в неї того незабутнього квітневого дня, я не впізнавала нікого. Я сіла в першому ряду між бабусею й Пітером. Бабуся дивилася прямо перед собою, вона була напружена і мовчазна, тож в очікуванні початку церемонії я впівголоса перемовлялася з Пітером.

— Якщо ти не віриш у всі ці бздури, навіщо одружуєшся в церкві? — запитала я.

— Твоя мама сказала, що це театр, — відповів Пітер. — Бач, яка шикарна буде вистава? У кожного своя важлива роль. До речі, твій костюм — просто бомба!

— Дякую, — відказала я, вдячна йому за таку очевидну брехню. — Твій теж такий нічогенький.

— Розумієш... коли прийде моя черга, я підведуся, надягну каблучку на палець Кріссі і скажу «Так». І знаєш що, Седі?

— Не знаю. А що?

Він нахилився до мене і тихенько, змовницьким тоном сказав:

— Свій текст я вивчив напам’ять.

Я розреготалась, і бабуся легенько вдарила мене ліктем у бік. Орган, трохи пошипівши, видав «Весільний марш», і всі обернулися, бо у центральному проході з’явився дідусь: він урочисто вів маму, тримаючи її за лікоть, на мамі була проста біла довга сукня без рукавів; мамине біляве волосся було заплетено у дві коси, прикрашені білими квітами, — красивішої жінки ще світ не бачив!

— Поглянь! — прошепотів мені Пітер. — Твоя бабуся плаче у точно визначену мить! Тепер на сцену виходжу я. Щось мені зле... Яка в мене репліка, не нагадаєш?

— Ти маєш сказати «так».

— Авжеж! Так... Так... Так...

І він поволі подався до вівтаря — а вже за кілька секунд актор, який грав священника, оголосив маму і Пітера Сілберманна поєднаними священними путами шлюбу.

Під час прийняття моєю увагою заволоділи наїдки. Замість сісти, люди походжали між столами, на яких стояли велетенські таці з різноманітними маленькими наїдками — певно, це оплатили заможні батьки Пітера; я була впевнена, що моїм дідусеві й бабусі не спало б на думку подавати фаршировані рулетики, хрумкі м’ясні кульки й тістечка, з яких стікав мед. Розуміючи, що перед усіма бабуся не наважиться мені дорікати, я вирішила скористатися цим і з насолодою запихалася наїдками, намагаючись не зважати на голос Ворога, — авжеж, я знала, що з’їла забагато, але ж не щодня буває весілля власної матері.

На святі було кілька немовлят і підлітків, та я виявилась єдиною дитиною свого віку і зросту — себто приблизно вполовину дорослої людини; походжаючи серед дорослих, я відчувала не вельми приємні запахи.

Батько Пітера подзенькав ножем об келих з шампанським і заявив, що збирається виголосити промову, — потім дідусь також узяв слово, а тоді була черга Пітера. Я слухала їх, згадувала порівняння з театром і міркувала про те, як часто люди грають ролі: можливо, не тільки на весіллях, а й протягом усього свого життя; можливо, дідусь, консультуючи своїх божевільних, лише грав роль психіатра, а міс Келлі, караючи мене лінійкою, грала роль недоброї викладачки; можливо, всередині них жив хтось зовсім інший, та оскільки вони вже вивчили всі свої репліки й отримали дипломи, то по життю вони йшли, граючи ролі, і настільки до цього звикали, що не могли зупинитись.

З мамою все було інакше. Щоб зіграти роль співачки, слід бути співачкою, тут ніяк не змахлюєш. Можливо, того дня мама єдина була справді собою.

Досхочу обміркувавши цю думку, я вирішила піти перевірити, яку їжу подають зовні, надворі і в саду, і — бам! — врізалась у скляні двері, що здавались мені відчиненими. Від удару мені перехопило подих, я дуже забила ніс, та що гірше — розбила двері, і скалки розлетілися на всі боки. Гості здивовано вирячились на мене, набігли офіціанти з віниками, а Ворог прошипів на вухо: «Ось тобі покарання за ненажерливість!»

— Господи, Седі! — скрикнула бабуся, на мить втративши самовладання, але миттю змінила тон. — Ходи сюди! Швидше ж, швидше!

Мій ніс юшився кров’ю, і вона кинулася витирати його вологою серветкою, поки він не заплямив мою новеньку жовту сукню.

На щастя, щоб відвернути увагу гостей від інциденту, Пітерів батько дав знак оркестрові грати. Молодята закруж­ляли залою — втілення любові і грації, — аж раптом трапилося щось небачене: коли мама й Пітер вальсували поруч із закутком, де бабуся витирала мені носа, вони підхопили мене на руки (авжеж, зачіска у вигляді шолома Мінерви, мереживо і тафта, пластиковий пояс, заюшений ніс — це все нікуди не поділося) і продовжили танок зі мною. Коли вальс завершився, вони поставили мене на один зі столів — підошви моїх туфель стояли на білому обрусі (однак мама з Пітером могли робити що заманеться — цей день належав їм), — і взяли мене кожен за руку, обернулись до спантеличеного натовпу, і мама сповненим гордості голосом заявила: «Ось наша нова родина: Пітер, Крістіна і Седі!» Гості привітали нас гучними оплесками, а я дивилась, як спри­ймуть цю новину дідусь і бабуся, але вирази їхніх облич були звичними — застиглими й траурними, ніби весілля їхньої доньки турбувало їх не більше, ніж потреба відвідати вбиральню.

Решта червня минула у довжелезній низці «останніх разів».

Востаннє я міняла постільну білизну (нижнє простирадло — у прання, верхнє — покласти на місце нижнього, а зверху — чисте простирадло: такими були незмінні правила, заведені бабусею, хоча можна було що два тижні міняти обидва простирадла, роботи було б значно менше). Фіолетове чорнило міс Келлі востаннє псувало мій зошит. Востаннє я розкладала по місцях свої пуанти, кілт і однострій жанетки, застеляла клавіатуру вишитою серветкою і закривала кришку піаніно.

Дідусь сів до сніданку зі словами:

— І нащо я обрав таку роботу? Це ж просто здуріти можна!

Звісно, він цю фразу зронив не востаннє, але я більше її не почую — і раптом вона здалась мені майже зворушливою. Бабуся попросила помити посуд, і я, переконана, що більше ніколи цього не робитиму, майже ніжно пестила ганчіркою чашки й тарілки із золотою облямівкою.

Другого липня бабуся зібрала весь мій одяг і дбайливо розклала його по коробках; третього липня автівка Пітера зупинилася перед будинком, і з неї вистрибнула мама. А через дві години, перетнувши американський кордон, ми на повній швидкості пролетіли місто Рочестер у штаті Нью-Йорк.

Від’їзд так розбурхав мою уяву, що я майже не спала, тож через деякий час відчула летаргійний тягар і закуняла, поклавши голову на коробку з книжками. А коли прокинулася, стояла страшенна спека, я була мокра від поту, дуже боліла голова, мама ж із Пітером тихенько перемовлялися.

— Якщо ти хочеш, щоб ми були справжньою родиною, — переконував Пітер, — мусимо всі носити одне прізвище. Це все спростить. Містер і місіс Сілберманн та їхня доня Седі Сілберманн.