У школі хлопці не давали дівчатам просвітку. Коли мене вперше смикнули за волосся, я розлютилася, та згодом збагнула, що то спосіб включити мене до свого кола, тож я навчилася казати «Прибери руки!», як інші дівчата, тоном, що свідчив про протилежне. Навчилась я також пхикати, зітхати й кидати на хлопців такі погляди, щоб вони зрозуміли, що подобаються мені. Іноді на перервах хлопці переслідували дівчат, простягнувши руки вперед і повторюючи: «Єврейка! Єврейка!» — а дівчата вдавали, ніби їм страшно, і кричали: «Нацист! Нацист!» Це слово для мене було новим. Я знайшла його в словнику, проте не побачила жодного зв’язку між німецькою політичною партією та школою №140, тому наступної неділі, коли ми були у Катца, я запитала у тата:
— Хто такий нацист?
Я промовила це чітко і голосно, а тато підскочив і став червоним, мов мак.
— Цить! — сказав він, бо моє запитання примусило обернутись багато голів.
(Ворог одразу прокинувся і зашипів: «Браво, Седі, знову пхаєш носа не в свою справу! Ти завжди все псуєш — цю нову дружбу зіпсуєш також!»)
За цей час тато оговтався, допив каву і тихо сказав, підморгнувши мені непомітно:
— Нацисти — це найменш приємна сторона життя євреїв. Чекай, от ми вийдемо...
Коли ми опинилися на набережній Орчард серед рулонів тканини, валіз і шкіряних виробів, тато поцікавився, чому я це запитала, і я розповіла про гру у школі; його брови злетіли вище окулярів, а чоло пішло глибокими зморшками. Нарешті він зважився дати мені коротке пояснення.
— Нацистами звали німців, які хотіли стерти євреїв з лиця землі.
— Чому?
— Бо ті були євреями.
— Але чому, тату?
— Бо людей значно легше залишити неуками, аніж навчити чогось. Скажімо, якщо сказати людям, що всі їхні проблеми — від євреїв, їм стане легше, бо це просто і зрозуміло. А правда для більшості значно складніша.
— Хочеш сказати, що їх убивали?
— Так, — кивнув Пітер, купуючи у кіоску «Sunday Times», а це означало, що скоро ми будемо вдома, цю газету він купував останньою, бо важила вона цілу тонну.
— А ти як від них утік?
Пітер засміявся.
— На щастя, на євреїв у Торонто в них забракло часу. Та до моїх дідуся й бабусі в Німеччині вони дісталися.
— До твоїх дідуся і бабусі?!
Він ствердно кивнув. Очі Пітера металися в різні боки в пошуках приводу для зміни теми розмови, і я на повній швидкості — бум! бац! бам! — поставила ще три запитання:
— Як вони ловили євреїв? Як вони їх убивали? Скількох убили?
Але тато лише скуйовдив моє волосся.
— Слухай, мала, не варто забивати тобі цим голову. Тебе це ніяк не стосується. І все ж... зроби мені приємне... у школі не грайся у цю гру, гаразд? Коли інші почнуть гратися, знайди собі важливіші справи в іншому кінці двору. Добре?
— Добре, — серйозно і щиро кивнула я, однак мій мозок аж тріщав під вагою щойно почутого.
Увесь цей час — як писали у «Sunday Times» та інших газетах тієї осені — світ повнився небезпеками, бо на Кубі з’явилися радянські ракети. Існував ризик того, що Холодна війна обернеться на гарячу, однак Президент Кеннеді вирішив не поступатися і не толерувати витівки росіян. У школі майже щодня проводили навчальну повітряну тривогу, і чимало людей всерйоз готувалися до Третьої світової, споруджуючи ядерні бункери.
Пітер і мама, замість приєднатися до загальної паніки, лише глузували з неї. Одного дня вони розповіли мені, як електротехнічна компанія «Вестінгауз» заклала капсулу часу під гранітною плитою посеред Корона-парку: згідно із задумом, якщо людство загине і через кілька тисяч років на Землі висадяться іншопланетяни, їм захочеться дізнатись, яким був триб життя виду, що заселяв цю планету, — і тоді вони побачать типову американську квартиру зразка 1962 року, з усіма меблями і побутовими приладами. Наприкінці історії батьки буквально ридали від сміху, показуючи, як марсіяни просовують свої довгі зелені пальці в електричний вентилятор і вмикають його, щоб подивитись, як він працює.
Черговий мамин диск вийшов з її іменем, написаним великими золотими літерами — ЕРРА, — і прекрасним фото: вона співала, заплющивши очі і широко розкривши вуста, простягнувши руки — ніби запрошувала співати з нею. Компанія звукозапису влаштувала концерт і обліпила все місто афішами з обличчям моєї мами.
Наступного після концерту дня, коли я прокинулась, мама і Пітер пили на кухні шампанське — вони не спали всю ніч.
— Мала, ти б бачила! — звернувся до мене Пітер. — Зала мало не луснула від оплесків!
Він підхопив мене під руки і кружляв, поки у мене голова не пішла обертом, потім дозволив умочити губи у його келих з шампанським — це справді був для нас знаменний день.
— Бачиш, люба, — сказала мама, поцілувавши мене в чоло. — Це тільки початок.
Поки я снідала, Пітер кпив з маминої манери торкатися своєї родимої плями під час співу (певно, він був напідпитку, бо інакше не насмілився б глузувати з неї).
— Навіщо ти так робиш? — допитувався він. — Позначаєш діапазон?
— Не діапазон, а талісман, — відказала вона. — Це мій талісман. У Седі теж є...
Однак, помітивши, що мої очі в паніці ледве не вистрибнули з орбіт, мама замовкла.
— Що є у Седі? Родима пляма? — не вгавав тато.
— Та ні, талісман, — з удавано байдужим виглядом відповіла мама. — Камінчик у формі серця, який вона носить уже... скільки, люба?
— Ну... три роки, — мовила я, налякана тим, що мама щойно отак просто збрехала і примусила брехати й мене.
— Три роки! — заявила вона Пітерові. — Уявляєш? Майже половину її життя!
Після сніданку я пошукала у словнику слово «талісман» і побачила, що це річ, «яку вважають наділеною чарівною силою». Хотіла б я мати таку річ, але у мене її не було.
Через кілька днів тато сів на літак до Каліфорнії, щоб організувати там концерти Ерри; пробути на Західному узбережжі він мав цілий місяць. Мені його бракувало, особливо недільними ранками, хоча отримати маму тільки для себе було приємно. Іноді перед сном вона у темряві лягала на моє ліжко і ми довго розмовляли. Одного вечора я нарешті наважилася запитати маму, хто ж навчив її читати в п’ять років, аж раптом вона сказала:
— А знаєш що? У «Медісон Сквер Ґарден» влаштовують дивовижну виставу на льоду, давай сходимо?
Я була приголомшена тим, як різко вона змінила тему, не звернувши уваги на моє запитання, але повторити його вже не могла.
Була неділя, вечір неділі у грудні, великими клаптями падав сніг. Квартал поринув у дивний замріяний стан: люди лишались удома, а сніг укрив товстим оксамитовим шаром сміття і собачу каку. Ліхтарі запалили рано, десь о четвертій, а я стояла біля вікна і насолоджувалась красою й тишею Норфолкської вулиці — і тут у двері подзвонили.
Дзвінок пролунав удруге, тож я вийшла до вітальні і зрозуміла, що мама не могла його чути, бо набирала ванну, на повну відкрутивши крани. Я пішла подивитися, хто прийшов, але пан, який стояв на порозі, не був схожий на жодного з приятелів моїх батьків. Він був білявий, хворобливо худий, майже скручений удвоє, мав впалі щоки і весь час міцно стискав щелепи. Чесно кажучи, він мене трохи налякав. Я вже збиралася сказати незнайомцеві, що він помилився адресою, аж раптом сильним і водночас невпевненим голосом він запитав:
— Ерра вдома?
(Це був іноземець — він дивно вимовляв звук «р».)
Я мовчала, бо вирішила, що цей пан, певно, закохався в маму під час її недавнього концерту, і було б жахливою помилкою впустити його до квартири, коли тато далеко, аж у Каліфорнії.