Щосереди та щосуботи ми з Ґретою приймали ванну; вона, як старша, мила мені голову, вона вміла це робити так, щоб мило не потрапляло в очі, та інколи таке бувало, очі пекло, я була певна, що вона це робить умисне, але вона вибачалася, тож поскаржитися не було як. Наша улюблена гра у ванній, яку ми самі вигадали, називалася «Хайль Гітлер». Полягала вона в тому, щоб стати на ноги і вигукнути «Хайль Гітлер!» кумедним голосом — як у привида, чи божевільного, чи клоуна, чи Товстухи, або ж зробити неправильний жест, піднявши замість передпліччя лікоть, або ж, приставивши до носа великого пальця, а до мізинця — другого великого пальця, поворушити розчепіреними пальцями й сказати «Хайль Гітлер». Якось я так захопилася, що замість руки підняла ногу, й на словах «Хайль Гітлер» друга моя нога посковзнулася, і я так сильно гепнулася головою об край ванної, що не стрималася й закричала. Мати примчала вихором і, побачивши, що я плачу, а Ґрета перелякана, без зайвих питань луснула Ґрету по голові, і минув не один день, перш ніж Ґрета мені пробачила й погодилася знову гратися зі мною в «Хайль Гітлер».
Ми знали, що це не жарти, адже минулого року Лотар, здибавшись із нашою сусідкою фрау Веберн у коридорі, підняв руку й сказав «Хайль Гітлер», та не відповіла на вітання, Лотар доніс на неї в поліцію, і її заарештували. Її чоловіка забрали ще на початку війни, тож їхнім дітям довелось викручуватися самим, старші піклувалися про молодших. Фрау Веберн не було три тижні, і після повернення вона знову почала вітатися «Хайль Гітлер», як і всі.
У неділю вранці ми йшли до церкви, чистісінькі після суботньої ванни і вбрані в найкращий одяг, адже це — дім Божий, жінки там мусили покривати голову, а чоловіки — оголювати, це не так, як ліва та права сторона, в цьому і справді видно було різницю між хлопчиками та дівчатками. Зайшовши до церкви, слід було вмочити пальці у свячену воду й перехреститися зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого»; правду кажучи, не знаю, що всі ці троє роблять на хресті, адже на ньому помер лише один Ісус. Молитви та проповіді навіювали на мене нудьгу, і я надолужувала співом псалмів, голос у мене, звісно, був гарний і сильний, він звучав голосніше за інші, линучи вгору і досягаючи Бога, що сидить на хмарах.
— Дідусю, а де живе Бог?
— Бог усюди, маленька.
— Але якщо він усюди, то навіщо йому дім?
Дідусь голосно зареготав, повторив моє запитання бабусі й мамі, але сам відповіді не дав.
— Дідусю, а Ісус — фокусник?
— Фокусник? Чому?
— Бо він перетворив воду на вино на весіллі в Кані.
— Ні, це не був фокус, це було диво.
— А яка різниця?
— Фокуси, Крістіно, це ілюзії. Фокусник може змінити колір води, але на смак вона залишиться водою. А диво — коли вона змінюється по-справжньому. На весіллі в Кані вода насправді перетворилася на вино і на смак стала як вино.
— А коли ми приймаємо причастя?
— Ну...
— Причастя — це диво чи ні?
— Ну...
— Вино насправді перетворюється на кров зі смаком крові?
— Дідусю, все, що існує, справді створив Бог?
— Так, Крістіно. Він створив усе, що є у всесвіті.
— І війну він теж створив?
— Ні, її створили люди... і воюють люди... і це його засмучує. Його це розчаровує.
— Але якщо він може робити все, що хоче, чому не створив людей такими, як він хотів?
Чимало моїх запитань залишалося без відповіді. Коли я виросту, то стану не лише цирковою Товстухою і знаменитою співачкою, а ще й прочитаю всі книжки на світі, закарбую в пам’яті всі знання з них, і коли мої діти й онуки ставитимуть мені запитання, я зможу на них відповісти.
Вечорами нам не можна було запалювати лампи, бо це перетворювало нас на ціль і на нас могли скинути бомби літаки ворогів — не тих самих ворогів, із якими воювали батько та Лотар, не росіян, а англійців та американців, як казав дідусь. «Увесь світ об’єднався проти Німеччини, — казав він. — Гадаєш, що це гра? Уяви, Крістіно, ти виходиш на подвір’я, а інші діти об’єднуються, щоб тебе відлупцювати, гадаєш, це гра?» Сирени вили майже щовечора, і всі мешканці нашого будинку мали поспіхом спускатися у підвал і чекати, скинуть ворожі літаки на нас бомби чи ні. На щастя, ми жили в невеликому містечку, яке не було важливою мішенню для бомбардувань. Іноді ночами все небо було червоне від заграв — то палали сусідні міста.
Я придумала пісеньку, імітуючи голосом різні дзвінки.
Нянька Хельґа, почувши, як я співаю, сказала, що це не смішно.
Літо скінчилося, і я нарешті пішла до школи. Щоб підсолодити мій перший шкільний день, мама вручила мені пакетик із блискучого паперу, в якому лежали яблука та цукерки, і пенал; тепер у мене були зошити, і лінійка, і грифельна дощечка, і крейда, і власний шкіряний ранець. Оскільки всі вчителі пішли воювати з росіянами, їх замінили незаміжніми дівчатами або вдовами, а також старими дідами, які ще пам’ятали школу. У нас була вчителька, сувора й енергійна, яка відразу помітила мої таланти. В перший місяць вона вручила мені золоту зірку з орфографії, ще одну — з арифметики і ще одну — з вишивання. У нашій класній кімнаті займалися три класи, і, впоравшись із завданням для «молодших», я слухала, що робили «середні» та «старші», і вчила разом із ними. Я збиралася обігнати Ґрету, як черепаха обігнала зайця, хоча той і був прудкіший: вона ошелешено підведе голову й побачить лише пилюку. Замість учити щось одне, я прагнула вчити все водночас, так само як хотіла з’їсти все, що було на столі, аби стати цирковою Товстухою.
Тепер, навчившись читати, я вивчила напам’ять віршики з книжки «Нечепура-замазура». Про малу Пауліну, що гралася з сірниками, підпалила дім і сама згоріла, про Ґаспара, що з доброго дива відмовився їсти суп і вмер від голоду, й особливо про Конрада, якому відчикрижили великі пальці. Я декламувала віршики знов і знов, придумувала до них мелодії і співала їх до нестями.
Під час перерви я разом з однокласницями гралася в «хальт». Я підкидала м’яча якомога вище, а дівчатка тим часом кидалися врозтіч, та щойно я ловила м’яча, то вигукувала «Хальт!», і вони мали завмерти й не могли більше ступити ні кроку. Озираючись довкола, я знаходила ту, що стояла до мене найближче, й кидала м’яча в неї. Якщо я влучала, дівчинка вважалася «вбитою», тобто тепер вона мала підкидати м’яча, якщо ж я не влучала, то мені було байдуже, адже мені найбільше подобалася та мить, коли я вигукувала «Хальт!» і, підвівши голову, бачила товаришів, що стояли, завмерши, немов статуї в палаці Цвінґера: не рухайся, не рухайся, стій спокійно, я навчу тебе стояти спокійно!
Я прокинулася й почула, немов насправді: «Шість років». Схопившись із ліжка, я збігла сходами вниз, і всі закричали «З днем народження, Крістіно! З днем народження!», і цілували мене, й обіймали. З такої нагоди мама купила свинячу кістку, на якій було багато жиру. Коли ми з Ґретою опівдні прийшли зі школи, кістка лежала на газеті на кухонному столі, й коли мати повернулася до неї спиною, щоб зварити сочевицю, я прожогом схопила кістку і вп’ялася зубами в сало. Воно було неймовірно смачнюче, та мама обернулася й насварилась: «Агов! Ти що це витворяєш? Це для всіх, і воно ще сире! Якщо їстимеш сирий жир — захворієш!» Засміявшись, я оббігла довкола столу, затиснувши здоровенну костомаху в зубах, немов собака, мама у фартусі погналася за мною, я пірнула під стіл, мама нагнулась і впіймала мене за ногу, я звивалася на підлозі, не випускаючи костомаху із зубів, і тут у двері подзвонили, й мама пішла відчиняти. Я гризла сало, мріючи з’їсти його все, але тоді мама розлютиться по-справжньому; я почула, як чоловічий голос щось сказав, мама не відповіла, а потім щось гупнуло.