— Я теж їм не рідна.
Йоганн дивився перед собою, та я побачила, що він трохи розслабився, і — що за диво! — я почула його голос:
— Це правда?
Його слова лунали дивно — Йоганн говорив з акцентом.
Я кивнула головою, відчуваючи таке полегшення через те, що знайшла того, з ким можна бути щирою, що у мене аж сльози виступили, але не від смутку, а навпаки — від радості.
— Принаймні ми потрапили до гарної родини, — сказала я.
— Мене не всиновили, — відказав Йоганн, це звучало смішно, адже я на власні очі бачила, як мама підписувала папери, проте мовчала, щоб він говорив далі.
— Як тебе звати? — запитав він за мить, ошелешивши мене.
— Мене? Крістіна!
— Ні, як тебе звали раніше — твоє справжнє ім’я?
Я не знала, що́ він мав на увазі, та ми якраз дійшли до крамниці з дровами, і я відчула, як Йоганн знову замкнувся в мовчанці — немов черепаха, що ховає голову та лапи під панцирем. Коли я постукала у двері, він поглядом сказав мені «Говоритимеш ти», що я і зробила. Тоненьким, як у пташки, голосом я пояснила, що нам треба, простягла чоловікові гроші, поклала отриману решту до кишені Йоганна, і ми вийшли.
На вулиці стало холодніше, день хилився до вечора; порожні санчата тягти було легко, та тепер вони стали важкими, і Йоганн напружував усі сили, щоб їх тягти, його лице нагадувало обличчя чорних рабів, які підтримували балкони у палаці Цвінґера, тільки Йоганн був живий, і йому було справді важко, й не було сил говорити. Він почав задихатися й, дійшовши до скверу, зупинився, щоб перевести подих.
До нас долинає ледь чутна музика від каруселі по той бік скверу.
Обернувшись, Йоганн заговорив своєю дивною, невпевненою німецькою:
— Хочеш покататися на каруселі, Псевдо-Крістіно?
— Ми не можемо, — засміялась я. — Це коштує грошей.
— Ми ж багаті!
Він вийняв із кишені решту грошей і показав мені блискучий скарб у печері-рукавичці.
— Ти жартуєш, Йоганне!
— «Ти жартуєш, Йоганне!» — глузливо передражнив він. — Ні, я не жартую, до того ж, я не Йоганн. Ану, ходімо, фройляйн Бозна-Хто! — Він схопив мене за руку, а іншою рукою тягнув важкі санчата.
Коли ми дійшли, карусель уже зупинили, музика змовкла, атракціон зачинявся, надходила ніч, і матері з дітьми розходилися.
— Ми не можемо, Йоганне, — заговорила я. — Гроші не наші, та й вони зачиняються.
Але Йоганн потягнув мене до каси й прошепотів на вухо:
— Давай!
Я пропищала вже не як пташка, а як перелякана миша:
— Ми можемо покататися, пане?
Сивий чоловік зі стомленим зморшкуватим обличчям саме зачиняв касу. Глянувши вниз, він побачив нас: двоє дітлахів тримаються за руки, падає сніг, надходить ніч, а країна ось-ось програє війну.
— Що ж, — відказав він. — На одне коло більше, на одне менше... гаразд, тільки швиденько!
Йоганн простягнув йому гроші, але той відмахнувся:
— Заберіть, касу вже зачинено. Ну, сідайте: два кола, і все.
Знову голосно заграла музика, я тішилася нею від душі, а чоловік підняв мене і посадив на спину чорного коника. Йоганн, на мій подив, примостився ззаду, обхопив мене руками, взявся за вуздечку, карусель набирала оберти, ми піднімалися й опускалися в такт музиці, ставало дедалі холодніше й темніше, а я вся палала. Я сміялася, крижаний вітер розносив мій сміх, волосся злітало вгору-вниз, вогники миготіли, музика бриніла. Ми зробили два кола, і я вдячно махнула добродієві рукою, той кивнув головою, вигляд у нього був втомлений, але, здавалося, потішити двох дітлахів — це все, на що він був здатний; він пустив нас іще на одне коло, я подякувала, він кивнув і не став зупиняти карусель, ми зробили ще одне коло, потім іще, і після кожного кола я дякувала, а він кивав головою, й так могло б тривати до нескінченності, навіщо нам зупинятися...
Скільки разів можна повторювати одне й те саме, чи можна вмерти, повторюючи одну й ту саму фразу: бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, — аж поки вона не втратить сенс?
Тієї миті, коли ми підійшли до дому — до того, як мама насварила нас за те, що повернулися пізно, а вона вмирала від страху, до того, як вона покарала Йоганна, відправивши його спати без вечері, до того, як серед ночі завила сирена і вся родина у піжамах босоніж помчала до підвалу, до того, як розвіялася феєрія руху та музики, що грала в моєму серці, поки ми з Йоганном довго йшли назад у темряві, — тієї миті він випустив мотузок від санчат, схопив мене за плечі й розвернув до себе.
Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:
— Не Йоганн — Янек. Не німець — поляк. Не всиновлений — викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе — також.
З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.
Майже щовечора ми викроювали кілька хвилин, щоб далі досліджувати, хто ж ми такі. Ми розмовляли дуже тихо, й шепіт додавав кожному нашому слову особливої ваги. Йоганн сказав, що моє справжнє ім’я пишеться через и, а не через і: Кристина, або Кристка; він розкотисто вимовляв р, і мені було від цього лоскотно в животі. Він сказав, що я більше ніколи, нізащо не повинна говорити «Хайль Гітлер», лише безгучно ворушити губами, вдаючи, що вітаюся. Він казав, що німці — наші вороги, вся ця родина — наші вороги, навіть якщо вони й добрі до нас; що коли війна закінчиться, я повернуся до своєї справжньої родини, і якщо я забуду рідну мову, то не зможу з нею говорити, і це буде жахливо, тож він навчив мене кількох слів польською. Мати — це матка, батько — ойчец, брат — це брат, сетра — сьостра, я люблю тебе — кохам вас, сон — сен, а пісня — спєв.
— Ти нічогісінько не пам’ятаєш? — питав він мене.
— Нічогісінько.
— Навіть як називала маму матка?
— Ні, але... я починаю згадувати.
— Напевне, вони викрали тебе зовсім крихіткою, коли ти ще не вміла говорити. Напевне, вихопили тебе з рук матері. Я таке бачив, Кристко, й не раз...
Я запам’ятовувала кожне польське слово, якого вчив мене Янек, натомість лагідно, проте наполегливо виправляла його німецьку, він робив успіхи, але незмінно відмовлявся говорити і за столом, і в школі.
Ми сиділи у великій стінній шафі в коридорі — вона була завбільшки як ціла кімната, в ній навіть була електрична лампочка.
— В наших документах усе брехня, — сказав Йоганн. — Наші імена, вік, місце народження.
— Вік?
— Принаймні мій вік. Мені його применшили на два роки.
— Хочеш сказати, що тобі дванадцять років?
— Так.
— Отже, ти вдвічі старший за мене!
— І вдвічі лютіший. Але ти теж повинна лютувати — уяви, Кристко, як твої справжні батьки шукають тебе роками, плачуть, думають, де ти. Зараз вони, напевне, вже втратили надію.
— Гадаєш?
— Звісно.
— Хто тебе викрав?
— Коричневі сестри.
— А хто це?
Він розповів, що якось на вулицях Щецина з’явилися осоружні «ворони». Вони були вбрані в стримані коричневі сукні з білими комірцями й манжетами — такі собі Аннабелли з жахливих снів, — вони підстерігали дітей біля шкіл, коли ті юрбою висипа́ли на велику перерву. Вони до них приглядалися. Вибирали підходящих дітей, заговорювали до них, пригощали цукерками, усміхалися.
— А як вони тебе вибрали?
Йоганн обернувся до мене, і я побачила, як він зціпив зуби.
— Нас, Кристинко. Вони нас вибрали, бо ми схожі на німців. Бо у нас біляве волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра.
— Не може бути.
— Чому?
— Бо у мене шкіра...