Присунувшись ближче, я закасала рукав і показала свою родимку. Серце в мене калатало.
— Це знак, що я не така, як усі, — пояснила я. — І я співаю, бо у мене є ця родимка. Коли я до неї торкаюся, то можу зануритись у власну душу, зачерпнути в ній усю красу, і вона потім вилітає з мого рота, мов пташка. Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.
Йоганн обережно поклав два пальці на родимку і раптом насупив брови. Я напружилася. Невже він вважає її бридкою?
— Що таке?
— Ні, ні, нічого... Я здивований, і тільки. Я бачив, як дітей відсилали й за менше.
— Відсилали?
— Розкажи ще про себе, Кристинко. Що ти ще любиш, окрім співати?
— Їсти. Особливо сало. Хочу стати цирковою Товстухою, коли виросту.
Йоганн зареготав.
— Тобі доведеться добряче постаратися! — зауважив він, дивлячись на мої ноги-тички.
Двері шафи раптом відчинилися. В коридорі стояла Ґрета, вираз обличчя у неї був ображений і водночас переможний. Вона почула, як ми тихенько розмовляємо. Йоганн ніколи, жодного разу не обізвався до неї ані словом, хоча і був ближчий за віком. Як він міг цікавитися такою дрібнотою, як я, коли поряд за столом сиділа така гарненька дівчинка? В голові не вкладалося. Ґрета нетямилася від ревнощів. Схопивши за руку, вона затягла мене до нашої кімнати й зачинила двері.
— Ану, розказуй, про що ви там говорили, або я скажу мамі! — прошипіла вона.
— Та нема про що розповідати, Ґрето, — відказала я (нова мова, новий брат і нова національність додавали мені відваги).
— Ви перешіптувалися, я чула!
— Перешіптуватися — не злочин...
— Але це доводить, що Йоганн уміє розмовляти! То чому він ніколи не розмовляє з нами?
— Спитай у нього.
— Він мені не скаже.
— Це не моя проблема.
— Знаєш, що я думаю, Крістіно?
— Що? — обернулась я до неї.
Вона плюнула мені в обличчя:
— От що я думаю!
Я нізащо в світі не відмовилась би від потаємних розмов із Йоганном, які тепер були пересипані польськими словами. Гаразд — це добже, так — це так, немає — заден, «я ваша донька» — єстем ваша цурка. Я хочу навчитися всього.
— Коричневі сестри саджали обраних дітей у потяг і відвозили до міста, що називається Каліш, а там передавали нас чоловікам у білих халатах, може, лікарям, а може, й ні. Вони розділяли хлопчиків і дівчаток...
— А потім?
— Потім вони нас обмірювали...
— Зріст?
— Ні. Так. Усе. Змушували роздягатися догола й обмірювали все тіло. Голову, вуха, ніс. Ноги, руки, плечі. Пальці рук. Пальці ніг. Чоло. Дещо... між ногами. Кут між носом і чолом. Кут між підборіддям і щелепою. Відстань між бровами. Тих, у кого брови росли надто близько, відсилали. А також тих, у кого були родимки... чи завеликий ніс... чи дещо замале... чи ноги вивернуті так або отак. Після цього перевіряли наше здоров’я, знання, розумові здібності. Давали один тест за іншим. Тих, що набирали мало балів, відсилали.
— Відсилали?..
— Цить, Кристко, дай мені договорити... нам давали нові імена. Нам казали: колись ви були німцями, у ваших жилах тече німецька кров, ваша польська національність — то помилка, але її можна виправити, ще не пізно. Ваші батьки — зрадники, їх треба повбивати. Ваші матері — хвойди, вони не мають права вас виховувати. Тепер ми вам дамо німецьку освіту. Якщо говоритимете між собою польською, то вас покарають. Ми говорили польською. І нас карали.
— Ох, бідолашка...
— Ні. Більше ніколи не називай мене бідолашкою, інакше перестану з тобою розмовляти.
— Вибач, — квапливо говорю я польською. — Я з тобою.
— Серед ночі вони били нас по голові, — Йоганн заплющив очі й рубонув долонею в повітрі. — Лясь... лясь... лясь... лясь... ми рахували удари і вранці порівнювали: я отримав стільки, ти — стільки. Іноді перепадало понад сотню ударів... лясь... лясь... лясь... лясь... Спершу боліло, та згодом перестало: ми уявляли, що це сокира цюкає в лісі по дереву або молоток забиває цвях: бам... бам... бам... бам... Відчуваєш удар, але не біль, навіть не запаморочення, а лише тягар. А я й далі говорив польською. Тоді одна з коричневих сестер затягла мене до каплиці. Вона поставила мене навколішки, звеліла витягти руки вперед, отак. Стежила за мною весь день і щоразу, як я опускав руки, шмагала мене батогом. Вона шмагала мене, мов несамовита, — по спині, по шиї, по голові, вона важко дихала і щоразу, коли батіг опускався на моє тіло, вона задоволено видихала «Хаа!». Зрештою мені вже несила було терпіти, я розвернувся, вихопив у неї батіг, і на обличчі у неї вмить замість задоволення проступив страх, тепер я був сильнішим, і я почав її шмагати, я кричав на неї польською, я лаявся, паплюжив її словами, вона забилася в куток, трусилася, прикривала голову руками... Присягаюся, Кристко, я міг би її прибити.
Йоганн на мить замовк. Я мовчу, витріщивши очі.
— Коли вони про це дізналися, вже згодом, то зачинили мене на два дні в темній комірчині з мітлами і нічого не давали ні їсти, ні пити. Я не кликав нікого на допомогу, хотів довести, що воля у мене сильніша, я завмер і чекав. Зрештою по мене прийшов головний лікар і відвів до свого кабінету: «Юначе, ви цілком придатні для Німеччини, проте у вас немає вибору: ще раз не послухаєтесь, і вас відправлять назад».
Йоганн знову замовк.
— Після цього я перестав говорити польською. Вони вирвали мою мову та язик із коренем.
— І мою теж.
— І твою теж.
Уві сні я бачила міцно збиту селянку в хустці, схожу на бабусю. Зігнувшись на своєму городі, вона, почервонівши й крекчучи від натуги, щосили тягла щось із землі й, витягши його нарешті, вкинула до кошика... Що вона витягла? Випроставшись, вона втерла чоло й сказала: «Хух! Ну й важко ж!» Я підійшла до неї й побачила, що кошик наповнений людськими язиками, схожими на крихітних омарів, які відчайдушно махали своїми корінцями. «Але якщо ви їх вириваєте з корінням, вони не зможуть говорити!» — сказала я. «А в цьому й є мета операції!» — відказала жінка й, зігнувшись, знову взялася до своєї праці.
— Нас викрали на Різдво 1943-го, — заговорив Йоганн. — Цілий рік нам з ранку до вечора вбивали в голови німецьку мову. Як биття по голові: бам... бам... бам... бам... німецькі слова, німецьку історію, німецькі вірші та казки... а потім, коли настала зима, — ще й німецькі різдвяні гімни. Тиха ніч... Ясна зоряна ніч... Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть... Бам... бам... бам... бам... Ох, Псевдо-Крістіно, як же я ненавиджу ці дурні гімни! А ти?
— Ну... як...
Я любила їх раніше, коли гадала, що це моя родина, моя мова, мій дім. А що я отримала натомість, окрім кількох польських слів та любові до Йоганна, але скоро все буде. Я щосили гнала різдвяні гімни з голови. Нові слова, які я вивчала в школі, були отруєні спогадами про Йоганна, я згадувала, як йому вбивали в голову чужу мову проти його волі, давали ляпаси й шмагали батогом, мені не хотілося їх вчити, та я казала собі, що незабаром їм навзамін прийдуть слова моєї рідної мови, а ці я вимию зі свого мозку, як відходи, що їх змивають у море, смикнувши за ланцюжок у туалеті.
Дідусь казав, що люди, які потрапляють до пекла, — це відходи людства, та я більше не хотіла його цитувати, бо хоч він і був зі мною добрий, але ж він був не моїм дідусем, і я не знала, чого була варта його премудрість.
Справжня біда у мене була зі співом: якщо я не співатиму німецькою, то не співатиму взагалі. Тепер цього співати не можна було: прекрасних церковних та різдвяних гімнів, усіх тих гарненьких пісень, яких навчив мене дідусь. Він запропонував навчити мене нової пісні, та я відказала, що мені ніколи співати, треба робити уроки. Він здавався розчарованим, тож я підійшла й поцілувала його в чоло, сказавши: «Може, трохи згодом, дідусю». Я поговорила про це з Йоганном, і він сказав: «Я міг би навчити тебе польських пісень, але це нас видало б. Мені дуже жаль, але зараз тобі краще співати без слів».
Я навчилася співати без слів. Я грала зі звуками у своєму горлі, беручи такі високі ноти, що голос злітав до хмар, а потім спускалася в глибини своєї душі, де нуртувала лава.