— Про що ви двоє балакаєте? — питала мене Ґрета. Вона розчісувала Аннабеллу. Ляльці не треба було мити голову двічі на тиждень, як нам, бо у неї волосся не росло, його не виштовхували з голови живі клітини.
— Ну... про життя.
— Що значить «про життя»?
— Візьми словник і подивися, — відказала я, вражена власним зухвальством.
— Гаразд. Усе, Крістіно, ти догралася, це твій останній урок зі мною.
— Он як? Тоді я розкажу мамі, що ти мені розповіла того вечора.
— Давай! Розкажи, якщо посмієш!
Наприкінці січня вдарили такі холоди, що школу зачинили. Повітряні тривоги змінювали одна одну і вдень, і вночі, і мені здавалося, що ми більшість часу проводили у підвалі, це було ще нудніше, ніж церква, бо там нічим було зайнятися, тільки слухати, як люди хропуть, стогнуть і зітхають, а ще там жахливо тхнуло. Щось відбувалося, всі це відчували, ми більше не балакали за столом, і не через Йоганна, щось важке й невиразне гнітило і давило на нас, немов залізна кришка, неначе світ ось-ось мав зупинитися. Кожен із нас займався своїми справами — вдягався вранці, застилав ліжко, накривав стіл, рубав дрова, начищав срібло, складав простирадла... та вся ця чистота й ідеальний лад були оманою, ніби дорослі намагалися збити нас із пантелику; коли я вдивлялася їм у вічі, то бачила там лише страх і хаос: якщо я вдивлятимусь надто довго, то провалюся всередину, пройду крізь тіло й пірну в їхнє нутро та пітьму, і все через те, що ми справді програвали війну, чи, враховуючи, що я була полячкою, — тому, що Німеччина програвала війну, і чи не могла б вона просто програти й на цьому закінчити? Чому так довго?
— Ти справді витратив би мамині гроші на карусель?
— Авжеж. Німці вкрали мою країну, викрали мене, тож кілька монет — ніщо порівняно з цим. На чиєму ти боці, Псевдо-Крістіно? Вибирай.
— На твоєму.
— Доведи.
— Як?
— Коли наступного разу гратимешся з дурною скринькою з коштовностями псевдобабусі, вкради щось звідти.
— Я не можу!
— Отже, ти не на моєму боці.
— А що ти хочеш зробити з коштовностями?
— Спершу зроби це, потім я скажу.
Наступного дня я витягла з кишені пару сяючих сережок і погойдала ними перед Йоганновими очима, сподіваючись, що він не знає, як відрізнити фальшиві діаманти від справжніх.
Ні, він не знав. Приголомшено витріщив очі й підняв угору великого пальця: я зашарілася від гордості.
— То що ти збираєшся з ними зробити?
— Це тільки початок, Псевдо-Крістіно, це тільки початок. Ти станеш вправною злодійкою. Тепер ти щодня цупитимеш трохи грошей із гаманця псевдодідуся, гаразд?
— Але навіщо?
Він ухопив ручиськами мене за зап’ястки й сильно стиснув.
— Ти зі мною, Кристинко?
— Авжеж.
— Ти мене любиш?
— Понад усе на світі.
— Тоді слухай... ми втечемо удвох, я і ти. Продамо коштовності й на ці гроші повернемося до Польщі. Коли гроші закінчаться, ти будеш співати. Люди збігатимуться, щоб тебе послухати, я обходитиму їх із шапкою, вони кидатимуть гроші, й ми зможемо рухатися далі.
Кров пульсує в моїх скронях.
— Але, Янеку... коли люди побачать нас на дорозі, то викличуть поліцію. Двох дітей-волоцюг помітити легко!
Йоганн засміявся.
— Хіба ти не бачиш, що зараз усюди повно біженців? На дорогах тисячі людей. Дітей, старих, усяких. На двох більше, на двох менше... До того ж, поліції є чим зайнятися. Ніхто нами не перейматиметься.
— Але, Янеку... я знаю, що ми живемо з ворогами, проте... Якщо я... я хотіла сказати, вони мене люблять. Вони завжди були такими добрими зі мною, я не можу...
— Кристо, ти маєш визначитися — чи ти маля, чи велика дівчинка, німкеня чи полячка. Подумай гарненько, не квапся, вибір за тобою. Я втечу цього літа, з тобою чи без тебе.
Знову залишитися в цьому домі без Йоганна — про це не могло бути й мови.
Коли дідусь захропів, замість поторсати його за плече й покликати: «Курте!» — я підвелася, підійшла навшпиньки до стільця, на якому він повісив свій піджак, і почала ритися в кишенях. Гаманець лежав у внутрішній кишені, я спітніла, руки у мене тремтіли, і я думала, чому моє тіло так реагує, адже мені здавалося, що мало б бути навпаки: коли хвилюєшся, мусиш бути спокійним і врівноваженим, щоб здійснити задумане. У гаманці було лише три купюри, і взяти одну з них я не наважилася, скажу Йоганнові, що гаманець був порожнім. Якби там було десять купюр, я взяла б одну, бо це було б десять відсотків, а одна з трьох — це понад тридцять відсотків, тридцять три цілих, кома і багато трійок після коми, Ґрета навчила мене про відсотки, коли ще ділилася зі мною уроками; множини приховані всюди. Гаманець для дріб’язку, навпаки, вщерть був набитий монетами. Я витягла з їх із півдесятка, остерігаючись, щоб вони не дзвеніли у моїй долоні, сховала у шкарпетці й піднялася нагору до Йоганна.
— Чудово, Кристко. Дивись, яку я знайшов для нас криївку... Я запас нам їжу.
Ми поповзли рачки поміж підвішеними сукнями та пальтами, від яких тхнуло нафталіном, Йоганн відсунув старі, може, дідусеві чоботи з минулої війни, й углибині шафи я побачила пакети з цукром, печивом і фініками...
— Але ж, Янеку! Родина й так недоїдає...
— Це не моя родина, а я хочу побачити свою. Ось...
Він простягнув мені невелику бляшанку, і я поклала туди монети.
Лежачи в ліжку, я намагалась уявити своє життя у Польщі. Запитання скачуть у мене в голові, немов блохи. Дідусь якось бачив блошиний цирк у Берліні, коли ще був молодим. Я роздумувала, скільки у мене братів та сестер, чи пам’ятають вони мене, і чи будуть вони до мене добрішими, ніж Ґрета, і чи живий іще мій справжній батько, і чи справжня мати так само добра, як і мама, і чи впізнаю я її. Вона, звісно, впізнає мене завдяки родимці. І коли вона побачить мою ліву руку, то скрикне, розкотисто вимовляючи «р», як Янек: «Кристино! Кристино! Нарешті! Люба моя Кристинко!» — і пригорне мене до себе, плачучи від радості.
Найбільше я тривожилася за маму: коли вона дізнається про нашу втечу, це розіб’є їй серце. Та Янек сказав, що вона сама винна, не слід було брати викрадених дітей, і ми тут нічим не можемо зарадити.
— Тепер ти маєш навчитися брехати.
— Ні, Янеку. Навіщо? Ми й так уже все від них приховуємо, цупимо гроші та харчі, досить і цього.
— Треба бути жорсткішою, Псевдо-Крістіно. Ти маєш стати товстошкірою, інакше не витримаєш дорогу додому.
— Янеку, я так не можу.
Наступного дня Ґрета, повернувшись зі школи, побачила, що речі з шухляд валяються на підлозі. Труси, шкарпетки, панчохи, майки та светри — все вперемішку вивернуто на підлогу. Вона стрілою злетіла вгору сходами.
— Мамо! Глянь, що Крістіна наробила!
Я спустилася слідом за мамою й ошелешено дивилася на розгардіяш.
— Це ти зробила? — спитала мама, ледве стримуючи гнів.
І мови бути не могло, щоб я виказала Янека, тож я сказала:
— Так. — Все моє нутро тремтіло.
— Навіщо? — різко спитала мама.
— Я... я дещо шукала і... мабуть, забула скласти все на місце.
— Що ти шукала?
— ...
— Що ти шукала, Крістіно?
— ... Мого ведмедика з тарілками.
— Вона бреше! — крикнула Ґрета. — Он він, на полиці, вона завжди кладе його туди. Вона ніколи не кладе його в комод!
Мама розповіла все дідусеві. Той покликав мене і дивився на мене сумними очима.
— Що з тобою таке, маленька? — зітхнув він. — Ти змінилася. Мама каже, що ти стала гидкою дівчинкою. Чому ти влаштувала в кімнаті розгардіяш?
— Бо мені так захотілося.
Кутики дідусевих вуст опустились, обличчя з сумного стало суворим, він ухопив мене за зап’ястки, шарпнув до себе й поклав собі на коліна. Я намагалася випручатись, та він однією рукою надавив мені на спину, а іншою почав бити по сідницях — лясь, лясь, лясь, — таке сталося вперше, від болю я розлютилась, я репетувала й пручалася, моє пручання розізлило дідуся ще більше, удари посипалися частіше й болючіше, я відчувала, як мої сідниці горять, кров ринула до поверхні шкіри дізнатися, що відбувається, я верещала й хвицала ногами. Коли нарешті його гнів ущух, дідусь відштовхнув мене, і я впала на підлогу, ридаючи без упину, а дідусь звелів щезнути з-перед його очей.