Виходячи з вітальні, я побачила Ґрету, яка спостерігала за всім, стоячи біля дверей і тримаючи Аннабеллу на руках. Вона лукаво посміхнулася мені.
— Браво, Кристинко! — сказав Янек. — Ти склала іспит. Боляче було?
— Авжеж.
— Ти витримала б більше?
— Так.
— Браво. Тепер бачиш, які вони, німці?
— Так.
День Святого Валентина.
Ми снідали, вмочаючи сухарі в чашки з паруючим цикорієм, — у нас більше не було ні шоколаду, ні масла, ні сиру, ні шинки, ні варення, — коли це сталося: добре відлагоджене життя дало тріщину, й до нашого дому увірвався хаос. Все почалося з того, що дідусь заридав у своїй кімнаті. Всі завмерли, як під час гри у «Хальт», мама з бабусею перезирнулись, я помітила в їхніх очах паніку і зрозуміла: сталося найгірше. Але що? Батька вбили чи Гітлер помер? Що таке? Ридання стали голоснішими, дідусь вискочив зі своєї кімнати, на задньому тлі чути було радіо, дідусь був у спідній білизні, його черево звисало, мов здоровенна біла куля, по його обличчю текли сльози, він рвав на собі сиве волосся, яке стирчало дибки, немов у клоуна. Він що, не розумів, який кумедний у нього вигляд? Чи забув, що не можна ходити перед людьми у спідньому?
— Курте! — озвалася бабуся. Вона підвелася, підійшла до дідуся, а той розвернувся й почав битися головою об стіну, знов і знов, неначе рахував удари, як Йоганн у тому центрі в Каліші.
Мало-помалу ридання перетворилися на слово:
— Дрезден, — вимовив він. — Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден... — якщо повторити слово мільйон разів, чи втратить воно сенс?
Мама наказала нам іти до своєї кімнати, й коли ополудні ми спустилися, все в домі було догори дриґом, і ніякого обіду не приготували. Хельґа підмітала на підлозі в їдальні уламки порцеляни, виготованої на фабриці дідусевого батька, гарний годинник теж був розбитий, як і бабусина скринька для коштовностей, крихітна балерина викотилася в коридор, незмигно дивлячись просто перед собою, щоб не втратити рівновагу; якісь чоловіки приїхали по дідуся, але той зачинився у своїй кімнаті на ключ, один із чоловіків наступив на балерину, навіть не помітивши, й та розкололася навпіл, мама й бабуся завмерли на канапі, немов статуї, Хельґа звеліла нам повертатися до себе.
Ми з Йоганном дивилися через вікно на шкільне подвір’я. Там було порожньо, ніхто не грався, все застигло. Від каміння віяло холодом. Жодного птаха. Дерева стояли голі.
— Нічого, вони на це заслужили, — сказав Йоганн.
— Хто?
— Німці, всі німці. Вони заслужили на смерть.
— Не кажи так, Янеку, — сказала я польською. — Будь ласка, не кажи так.
— А я казатиму. Німці — чудовиська, Кристко. Того року, коли я народився, вони обрали правителем монстра, все моє життя вони вбивали поляків, знищували наш народ, наші землі, міста, ти знала? Нашу столицю Варшаву минулого року спалили дотла, ти знала?
Він говорив так тихо, що я ледве його чула.
— Але ж діти, Янеку... немовлята...
— Гадаєш, вони рятували польських немовлят? Діти чудовиськ — теж чудовиська, Кристино.
— А тварини? Вони теж заслужили на смерть?
Мовчанка. Я відчувала, що він знову віддаляється від мене.
— Можливо, для тебе вже занадто пізно, — врешті заявив він. — Напевне, тебе викрали занадто малою і зробили з тебе справжню німкеню. Може, ми з тобою вороги, а не друзі.
Від його слів волосся у мене на потилиці стало дибки.
— Будь ласка, — відчайдушно зашепотіла я, щосили тиснучи великим пальцем на свою родимку. — Будь ласка, Янеку. Я полячка, як і ти. Ми повинні бути разом.
— Разом... проти ворога.
— Так, так.
Він обійняв мене за плечі.
— Гаразд, — сказав він польською. — Добже.
— Янеку... якщо люди у Дрездені тримали в клітках саламандр... вони ж вижили, авжеж? Вони ж можуть жити у вогні.
— Ні, це тільки легенда... у лісі біля нашого дому в Щецині водилися саламандри. Ти бачила живих саламандр?
— Ні.
— У тебе стільки всього у голові, Кристко, але ти нічого не тямиш у житті. Ти хоч раз гуляла в лісі?
— Ні.
— Саламандри — чарівні створіння. Вони чорні, з оранжевими цятками, у них великі роти й чорні очі, вони теплі на дотик. Ми з братом вистежували їх у лісі — вони завжди вилазили в сутінках після дощу, ховалися під корінням дерев. Якось мій брат упіймав саламандру й приніс додому. Ми посадили її в коробку, намагалися годувати її, та вона не хотіла їсти. День за днем ми приносили їй зерно, траву, дощових черв’яків, комах... вона нічого не брала. Спливали тижні, вона стала не така жвава, проте жива... За півроку вона перетворилася на прозорий, обтягнутий шкірою кістяк, але ще трохи рухалася. Зрештою її тіло вкрилося білою рідиною... вона сохнула й гнила... якось ми прийшли й побачили, що від неї залишилася тільки купка драглів.
Ми сідаємо обідати тоді, коли вже час пити чай. Дідуся забрали, Хельґа подала на обід лише варену картоплю. Мама та бабуся навіть не вийшли до столу, тож молитву прочитала Ґрета. Коли вона закінчила, Йоганн уперше сказав «Амінь». Нехай буде так.
Тієї ночі мені снилися тисячі дрезденських статуй, що лежали на землі: розбитий Спаситель на хресті, розбитий бородатий філософ, розбита велична богиня, тіло без голови, голова без тіла, розбитий сумний святий, маленький музикант з відбитими руками, Пречиста Діва, що з жахом дивилася на голого чоловіка, який лежав поруч, кам’яні голови, що котилися, кам’яні очі, що метали блискавки, вкриті ранами кам’яні коні, покалічені чорні раби, німфи та кентаври з відбитими кінцівками, голови херувимів, складені гіркою, мов гарматні ядра. «Крістіно, поглянь!» — вигукнув дідусь. Звівши очі, я побачила, що до фронтонів театру, опери та Палацу правосуддя прибили людей, їхня кров стікала по стінах. Фасади було прикрашено руками й обличчями живих людей, які ворушилися, намагаючись привернути нашу увагу. У парках та скверах живі жінки стояли на газонах, молоко бризкало з їхніх грудей — це були нові фонтани. «Поглянь, Крістіно! — вигукнув дідусь, широко розкинувши руки, неначе хотів обійняти широку панораму міста. — Ми виграли війну!»
Сни вривалися в реальне життя, дні й ночі мінялися місцями, люди і статуї мінялися місцями, всюди панував хаос, надворі стояв березень, люди були змучені холодом, сирени вили без упину, небо крапало кров’ю, в квітні у школах поновилися заняття, дерева на подвір’ї розквітли, птахи щебетали, містечко бомбардували, бомби влучили просто в сквер; коли ми вийшли наступного ранку, від ратуші та церкви залишилися тільки руїни, що диміли, стовпи каруселі погнулися, коні лежали на боці чи на спині, розкинувши ноги в галопі, розчахнуті навпіл високі дерева загрозливо похилились, неначе хотіли почути від землі правду, заняття в школі припинилися, Гітлер помер, про це сказали по радіо, у травні на клумбах розквітли квіти, шкільне подвір’я заполонили біженці зі сходу, місто роїлося біженцями, вони йшли багато днів, тягнучи валізи, клунки, дітей, шкіра у них була сірого кольору, вони були розгублені й голодні, й ми зачинилися вдома в тривожному очікуванні. Якось ми почули на вулиці крики й кинулися до вікна подивитися, що сталось: померло маля, і мати не хотіла його віддавати, вона кричала й кричала, коли його намагалися в неї забрати, потім вихопила з купи валізу, витрусила все з неї, поклала туди тільце і зникла з валізою в юрбі. Настав червень, і Йоганн сказав, що Німеччину розділили на чотири частини, мов пиріг, кожному з переможців перепала частина, і наша частина дісталась американцям.