Почався голод. Ми чекали й чекали на повернення батька і не знали, чи він потрапив у полон до росіян, чи загинув у бою, чи вмер від голоду дорогою назад; настала літня спека, й місто перетворилося на суцільне страждання, люди виривали одне в одного хліб і щедро ділилися хворобами, нам не було чого їсти, і Йоганн склав список усіх наших цінних речей: бабусині коштовності, кілька вцілілих чашок та блюдець із дрезденської порцеляни й піаніно, Йоганн вирушив на вулицю, з кимось зустрічався, торгувався, знайшов покупця на піаніно, приїхала вантажівка, щоб його забрати, а ми натомість отримали великий мішок картоплі, це було диво, а не фокус, піаніно перетворилося на картоплю, немов вода — на вино, а Йоганн був нашим героєм. На вулиці він прислухався до розмов утомлених людей і дізнавався, звідки вони втікали, що бачили та що втратили, що витерпіли, що залишили позаду, і переповідав мені.
— Ґрето, віддай ляльку Йоганнові, — сказала мама. — Може, він зуміє виміняти її на сало чи хліб.
Але Ґрета не хотіла віддавати, набурмосилася, похитала головою і притиснула Аннабеллу до себе.
— Тобі доведеться красти, Йоганне, — тихо сказала мама. — Кради все, що зможеш. Кради, інакше ми помремо з голоду!
Йоганн крав, і коли мама зі сльозами сорому і вдячності брала у нього здобич, він на неї навіть не дивився.
У брудно-сірих сутінках ми з Йоганном сиділи на краю зламаної лавки в закутку скверу, на землі покотом спали біженці, підклавши під голови клунки. Заплющивши очі, я вслухалася в довколишні звуки — квиління немовлят, зітхання матерів, молитви старих, бурчання у моєму животі, — коли раптом Йоганн сказав:
— Пора, Псевдо-Крістіно.
— Пора що?
— Я тобі казав, що втечу цього літа. Підеш зі мною?
— Янеку, ми не можемо втекти зараз... і покинути родину... на...
— Уже серпень. Незабаром стане занадто холодно для ночівлі просто неба. Ти підеш зі мною? — повторив він польською, і я заплакала.
Цікава штука — сльози. Дідусь розповідав, що слізні канали, які промивають наші очі, — дуже складні та крихкі механізми, й ніхто не знає, чому ці механізми запускаються самі собою, коли нам сумно, і який зв’язок між смутком та солоною водою, але раптом я відчула, як мені бракує дідуся, і що дужче я плакала, то більше мені його бракувало. Коли починаєш плакати, то одна причина тягне за собою іншу, і вже не можеш зупинитися, я сумувала за дідусем, сумувала за батьком, сумувала за Лотаром, мені хотілося, щоб уся родина зібралась і мама знову раділа...
— То що, Кристинко? Так чи ні?
Я пригорнулася до Йоганна, неначе він був уособленням усіх чоловіків на світі, я ридала в нього на грудях, він обійняв мене й незграбно гладив по голові, перехожі побіжно ковзали по нас поглядами і йшли собі далі, вони стільки всього бачили, їхні міста згоріли дотла, вони бачили обвуглені тіла, що зменшилися втричі, бачили, як горить на тілах білий фосфор, бачили навіки застиглі червоні, фіолетові та брунатні мумії, трамваї, набиті згорілими пасажирами, відірвані жіночі руки на землі, людські голови завбільшки як тенісний м’яч, людей, що перетворилися на купки попелу чи обварилися до кісток від вибуху казана, тож їх не могли схвилювати такі дрібниці, як сльози маленької дівчинки.
— Можеш дати мені відповідь завтра. Завтра у мене день народження, Кристинко. Мені виповниться тринадцять, і опівночі я вирушу в дорогу.
Дідусь колись казав, що завтра не настане ніколи, і розповів історію про цирюльника, який заманював відвідувачів табличкою «Завтра голимо безкоштовно». Люди приходили наступного дня, сподіваючись поголитися безкоштовно, а цирюльник кепкував: «Ви що, читати не вмієте? Написано ж — безкоштовно голимо завтра»; відвідувачі все ж голились: якщо вже прийшли, то платили, й за якихось кілька місяців той став найбагатшим цирюльником у Дрездені.
Завтра не настане ніколи, а от наступний день настане так чи інакше.
Наступного дня, коли ми на кухні за столом пили чай і гризли лушпайки з картоплі, у двері подзвонили. Мама прожогом підхопилася, сказавши, що це, напевне, тато, але потім згадала, що у тата є ключ і він не став би дзвонити у двері власного дому, — але ж він міг загубити ключа під час боїв із росіянами, тож, може, все-таки... але це був не батько. Хельґа пішла відчинити й повернулася з якоюсь дамою.
Дама була така елегантна, що здавалася якоюсь неземною істотою, ми вже цілу вічність не бачили такої добре вбраної, ситої, доглянутої жінки, її темно-каштанове волосся було зібране в гладенький лискучий пучок, на ній була уніформа та шкіряні черевички, в руках — шкіряна папка. Дама відрекомендувалася, сказавши, що її звати місіс Мулик і вона дуже перепрошує, що перервала наш обід; з перших слів стало зрозуміло, що вона іноземка, і мама звеліла всім дітям вийти з кімнати.
Ми очікували у вітальні. Зайнятися було нічим, тому ми нічого й не робили. Більше не було ходиків, які цокали б і відмірювали час, що спливав, але барви на небі поволі змінювалися, отже, час спливав, я раптом згадала, що сьогодні день народження Янека, проте відчувала, що зараз не найкраща мить для вітань. На кухні чотири жінки говорили дедалі голосніше, бабусин голос став пронизливим, але ми не могли розібрати слова, лише інтонацію, мелодію болю. Нарешті Хельґа відчинила двері й покликала нас із Йоганном.
«Не ти, Ґрето, — додала вона, коли та теж підвелася, — тільки Йоганн і Крістіна».
Я подивилася на Ґрету, вона — на мене, і я сказала подумки: «Ну, от і закінчилося наше непросте сестринське життя».
Кухонний стіл був устелений документами й фотографіями, мама сиділа між Хельґою та бабусею, я бачила три пари ніг під столом, але не наважувалася поглянути на обличчя, бо знала, що мама плаче, а я не хотіла цього бачити.
Незнайомка невпевнено щось запитала Янека польською. Той відповів «Так», і мама застогнала. Потім дама обернулася до мене. Гадаючи, що вона теж говоритиме зі мною польською, я вже хотіла їй пояснити, що не дуже добре знаю рідну мову, — але та простягла мені руку й сказала німецькою:
— Ходи-но сюди, маленька!
— Ні! — скрикнула мама таким голосом, якого я ще ніколи не чула: глухим, сповненим горя й болю. — Тільки не Крістіна!
Дама попросила маму заспокоїтися.
— Я знаю, наскільки це важко для вас, — сказала вона й попросила Хельґу принести мамі склянку води, але та навіть не ворухнулася. Дама знову простягнула мені руку, і мама, ридаючи, опустила голову на стіл. Я поволі перетнула кухню й, узявши місіс Мулик за руку, урочисто заявила польською:
— Я теж полячка.
Вона підняла брови:
— Ні, моя маленька, гадаю, це не так.
Потім, відпустивши мою праву руку, взяла мою ліву й обережно повернула її. Здивована такою несподіванкою, я дивилась, як вона уважно вивчає внутрішній бік моєї лівої руки. Було спекотно, на мені була кофтина без рукавів, тож дама відразу помітила мою родимку й сказала:
— Я цілковито впевнена, що ти — українка і насправді тебе звати Клариса.
Земля хитнулась у мене під ногами, і я приголомшено глянула на Янека. Я зустріла його погляд, у ньому було збентеження й запитання: «Хто ж ти?» — а я не знала, що відповісти. Уже кілька місяців я готувалася зустрітися з батьком і матір’ю в Польщі; якщо вони не чекають на мене, то хто ж чекає? Україна — де це, що це? У животі в мене все стиснулось, я боялася, що мене зараз знудить, як тоді, коли я вперше зрозуміла, що мене вдочерили. Та тоді я була сама-одна, це було до того, як у моєму житті з’явився Янек, а тепер я чіплялася за його погляд, і його очі казали мені: «Що б там не трапилося, ми з тобою будемо разом».
Коли місіс Мулик пішла, я зайшла до ванної — єдиного місця в домі, де мені не докучатимуть, відкрутила крани на повну, щоб ніхто не чув, як я співаю. Якщо насправді я українка, а не полячка, як я досі гадала, то, може, мені знову почати співати німецькою? Потираючи родимку на лівій руці, я заспівала пісеньку про едельвейси, дякуючи дідусеві за все, чого він навчив мене, поки я мешкала в цьому домі.