— Ану постривай! — Федір силою запхав жінку у двір, зачинив за нею хвіртку. Закипаючи від гніву, горою пішов на чекіста. — Ти, покидьок! Можеш мене застрелити, але Оксану мою не смій чіпати! Ти чуєш мене?!
Федір так хутко схопив чекіста за барки, що той не встиг і кобуру розстібнути.
— Пусти мене! — заверещав переляканий чекіст. І лише тоді, коли під ногами відчув ґрунт, зробив крок назад, обсмикнув кожанку, сказав: — Ну, куркулі, ви ще пожалкуєте! Я з вами…
— Що ти зробиш, гнидо? — майже спокійно спитав Федір.
— Тоді побачиш!
— Ти ще не знаєш, на що здатні наші люди, — стишеним голосом мовив чоловік.
— У вас немає зброї!
— Зате є червоний півень.
— Ти це чув? — Лупіков поглянув на переляканого до смерті голову. — Він мені погрожував!
— Люди добрі, — залопотів Ступак, — навіщо нам сваритися? Ми ж в одному селі живемо, одними вулицями ходимо, в одному колгоспі працювати будемо. Чи не так, Федоре? Навіщо рубати з плеча? Він ще подумає, — вже до чекіста. — Чи не так, Серафимовичу? Ти ж розумна людина?
— Подумаю, — сказав Федір. — Від думок голова може пухнути, але в кишені не поменшає.
— Даю тобі тиждень! І ні дня більше! — сказав Лупіков. Він розвернувся і швидко пішов геть під прокльони жінки, які все ще лунали з двору.
Федір Чорножуков провів чоловіків поглядом, доки ті не зникли з поля зору.
Розділ 22
Варя чула, як вночі прокинувся Василь, як він вдягався, але вдала, що спить. Було чути, як іржали коні, мугикали корови та верещала перелякана свиня. Варі не хотілося дивитися на ту моторошну картину, коли чоловіки погнали худобу на продаж. Було шкода і тільну корову, і теля, і коней, яких вигодували, випестили від народження. По дорозі до них повинен приєднатися Федір. Він мав лише дві корови та троє коней, але все одно вирішив розпродатися, залишивши собі одну корову та лошицю. Варі було найбільше шкода коня Буяна. Дівчина навмисно не спитала батька звечора, чи поведе її улюбленця на базар, бо безсонна ніч була б гарантована. А їй конче потрібно було відпочити. Останнім часом вона почувалася зле, не мала апетиту, у всьому тілі відчувала слабкість. Варя здогадувалася про причину недуги, але для впевненості вирішила сходити до Уляниди.
Вранці Варя знову почувалася так, ніби по ній возом проїхали. Подоїла корів, які лишилися, і тільки тоді зайшла до стайні. Тут пахло кіньми та вівсянкою. Гнідий кінь одразу ж почав бити копитами біля жолоба.
— Буяне! — Варі на очі накотилися сльози. — Мій друже!
Кінь обережно, самими губами прийняв ласощі від дівчини. Варя обняла його за голову, попестила довгу теплу гриву. Буян задоволено тихо заржав.
— Слава Богу, ти залишився, — тихо промовила Варя, пропускаючи пасма гриви поміж пальцями. — І все у нас буде добре. Чи не так, Буяне?
Настрій покращився, і Варя швиденько побігла до бабусі. Потрібно натопити піч, бо за ніч охолола, погодувати стареньку, напоїти теплим молоком. Потім можна буде збігати до Уляниди.
Варя прямувала вулицею, приховавши за пазухою шматок сала та пару налисників із сиром для подруги. Навколо завмерлі дерева тихо сіяли сріблястим інеєм. Він розсипався на дрібні іскри, які світилися сріблом у променях сонця. А під ногами сніг так весело рип-рип, рип-рип. До Уляниди на кінець села можна було дістатися двома шляхами. Якщо піти однією вулицею — можна зустріти Ганнусю, іншою — Андрія. Варя на мить завагалася. Їй дуже хотілося хоч одним оком поглянути на Андрія, але це знову був би пекельний душевний біль. До того ж вона вже кілька разів помічала його постать біля верби дядька Кості. Хай вже попадеться їй на очі Ганнуся, ніж знову доторкнутися незагоєних ран. Колишньої подруги вона не зустріла. На подвір’ї дядько Іван рубав дрова. Він помітив Варю, але вдав, що не бачить її. Дівчина хотіла привітатися, але чоловік так завзято почав цюкати сокирою, що Варі довелося пришвидшити ходу і мовчки пройти повз.
Улянида якраз топила піч, коли двері відчинилися і на порозі з’явилася усміхнена Варя.
— Вітаю! — сказала дівчина з порога. Варя не чекала запрошення пройти, бо знала: марно. Вона скинула кожушка, на плечі накинула хустку. — Це тобі, Улянидко! — поклала на стіл дарунки.
Улянида витерла фартухом руки, сіла поруч із Варею. Було дивно бачити на її обличчі слабку подобу усмішки — Улянида завжди була насуплена.
— Чого прийшла? — спитала вона Варю.
— Ти ж усе знаєш, то вгадай!
— Дівчинка-квітка! — Улянида розтягла широкий рот в усмішці.
— Яка там я дівчинка! — розсміялася Варя.
— Не ти, а у тебе.
— Що у мене?.. У мене… буде дівчинка? — Варя подивилася на Уляниду широко відкритими очима.
— Дівчинка-квітка! — повторила жінка.
— Як ти?.. — здивовано спитала Варя. — Як ти все знаєш?
— Дивлюся у душу, — відповіла Улянида.
— У чию?
— У свою душу. Питаюся у неї, вона відповідає.
— Чому ж моя мовчить? Вона може відчувати лише біль. Якби ж ти знала, Улянидко, як вона у мене болить! Коли побачу Андрія, то здається, не витримає душа, розірветься на шматки.
— Витримає. Вона у тебе чиста і сильна.
— Але ж так болить!
— Біль мине.
— Коли? — Варя з надією заглянула жінці в очі.
— Колись.
— От завжди ти так! Я тебе питаю, а ти не хочеш відповідати!
— Я тобі сказала: біль мине. Твоя душа не буде боліти за Андрієм.
— Справді?! Але чому?!
— Звідки я знаю? — стенула плечима Улянида.
Варя помовчала, намагаючись зрозуміти зміст почутого.
— А у тебе був чоловік? — пошепки спитала Варя. — Ти ж розумієш, про що я?
— Не твоє діло.
— Ну добре! Не сердься на мене! — Варя обняла жінку, поклала їй голову на плече. — Краще зізнайся: ти знаєш, що з тобою буде? Колись.
— Не все.
— Коханий у тебе буде?
— Так. Кохання чуже.
— Не розумію. Хіба буває любов чужою?
— Так.
— А діти у тебе будуть?
— Хлопчик.
— Справді?! Ой як добре! Тоді я буду хрещеною матір’ю. Візьмеш мене?
— Скоро не буде кому хрестити дітей.
— Чому?
— А я звідки знаю? І своя плоть буде найсмачнішою, — монотонно проказала Улянида і почала розхитуватися вперед-назад.
— Та ну тебе! — Варя жартома ляснула її по спині. Жінка завмерла. — Знову починаєш плести казна-що! Ти вже вдруге торочиш мені про плоть. Якась дурня і все!
Варя ще трохи посиділа з Улянидою, погомоніла й пішла додому. Біля верби вона знову побачила Андрія. Це вже занадто! Його може помітити Василь, і тоді сварки та докорів не уникнути. Варя рішуче підійшла до юнака. Андрій дуже змінився. Змарнів, посірів, в очах застиг смуток.
— Варю! — видихнув він.
— Навіщо ти це робиш? — запитала замість вітання. — Навіщо сюди приходиш?
— Я ходжу до дядька Кості.
— Чому?
— Бо потоваришував із ним.
— Ага! Він ні з ким не спілкується, живе відлюдьком, а тебе одного запрошує.
— Так.
— Андрію, скажи правду, — Варя зібрала всі свої сили, подивилася йому в очі. В голові одразу зашуміло, світ навколо захитався. Прекрасні, зволожені чорні очі! Такі рідні, близькі — й такі далекі!
— Варю, я не можу жити без тебе! Світ мені не милий! Давай кинемо геть усе, втечемо світ за очі! Ми будемо разом, не пропадемо.
— Пізно, Андрію, — мовила тихо. — Тепер у кожного з нас своє життя.
— А як же наше кохання?! Наші мрії?!
— Мрії не можна вбити, — тихо сказала Варя. — Прошу тебе, не ходи більше сюди.
— Не можу! Приходжу, як не свій, щоб подивитися на тебе хоча б здалеку.
— Від того тобі легше?
— Так!
— Не смій більше стояти під вербою, — повторила Варя.
— Стояв і буду стояти! І ніхто мені не заборонить! — сказав Андрій. Він різко повернувся й пішов геть. Варя довго проводжала його поглядом. З очей побігли дві солоні цівки.
«Ніхто й ніколи вже не скаже, що мої губи пахнуть примороженими яблуками», — мимоволі майнула думка.
Варя пішла додому з болем у серці. І коли та душа перестане боліти? Улянида сказала «колись». І коли те «колись» настане?