— Чому стоїмо? — звернувся чекіст до комсомольців. — Зараз ви — творці історії! Комуністична партія вас не забуде, тож до роботи!
Михайло, Йосип та Семен побігли до церкви. За мить вони вже були на дзвіниці. Цілковиту тишу розірвав звук дзвона, який тужно дзвякнув, важко впавши на мерзлу землю. Натовп зойкнув одним подихом. За мить Михайло спритно здерся на вершечок купола. Він накинув мотузку на великий позолочений хрест. Кінець мотузки скинув донизу. Жаб’як прив’язав її до коня, повів його за собою. Мотузка натяглася, а Михайло кілька разів вдарив сокирою по хресту. Хрест востаннє блиснув позолотою на верхівці, перевернувся у повітрі і впав, увіткнувшись у кучугуру снігу.
— Будь ти проклятий, виродок нещасний! — крикнула бабуся з натовпу.
Павло Серафимович рвонув уперед, але йому вчасно повисли на дві руки донька та дружина.
— Таточку, не треба, — заплакала Варя. — Він вас застрелить! — сказала вона, поглянувши на націлену в їхній бік зброю.
Павло Серафимович міцно, до болю, стис зуби.
— Іуда! — процідив він.
А комсомольці, як коти, спустилися донизу і вже за мить виносили з церкви образи´. Святі дивилися на них суворо, але ті того не помічали. Сміючись, вони скидали старовинні ікони в купу, ніби сміття. То були намолені образи, до яких століттями зверталися люди і в горі, і в радості. Святі лики бачили на своєму віку і хрещення немовлят, і вінчання молодят, і проводи в останню путь, і дивовижні зцілення. Зараз очі святих дивилися на все, що з ними відбувається, з німим докором. У них застигло питання: «Чому? Навіщо? За що?!» Навколо купи образів почав бігати, підскакуючи та регочучи, Пантьоха. Якась жінка билася в істериці, дехто став на коліна, почав молитися та бити поклони. Повсюди чувся плач та прокльони, лише страшно посміхався Михайло, скидаючи святі образи на землю, як непотріб. Кілька разів він кидав погляди у бік батька. Павло Серафимович мужньо витримав це, а син навіть не помітив, скільки презирства та гидливості було в очах батька. Мовчки заливалася слізьми мати Михайла, але він теж того не побачив.
Лупіков щось шепнув Жаб’яку, і той швиденько підбіг до ікон. Він схопив образ Миколи Угодника й, не випускаючи з рук рамку, з силою вдарив прямісінько в обличчя святого. Позолочена рамка залишилася у нього в руках, а на лику святого залишився брудний відбиток чобота.
— Тьху! — плюнув він на образ і кинув до купи.
— А щоб ти кров’ю харкав! — почулося з натовпу.
— Цить, недоумки! — крикнув він.
— Мати твоя в гробу перевернулася, продажна твоя шкура! — донеслося у відповідь. — Жаба ти гидотна!
Максим Гнатович почав шукати очима того, хто це вигукнув, але його зупинив порухом руки чекіст. Жаб’як поніс рамку на воза, де лежало нерухоме тіло панотця.
Лупіков писав олівцем на папері, нумеруючи всі предмети, які виносили з церкви. Після опису все складали на сани. За позолоченою рамкою туди віднесли великий золотий хрест, дві золоті чаші, дві срібні таці та два образи, оздоблені золотом. Наприкінці винесли старовинні книжки, кинули у купу. Озброєним людям Лупіков дав команду від’їжджати, а потім подав сірники Михайлові. Чоловік підсунув Євангеліє під образи, чиркнув сірником — і вже за мить лики святих лизали язики полум’я.
— Що ж ти робиш, Михайле? — стогоном вирвалося у батька з грудей.
— Ходімо додому, — потягла його за рукав дружина.
Розвернувся Павло Серафимович, зігнувся якось, посірів в обличчі. Хотів відповісти щось, але застрягла зрадницька грудка в горлі, а дорога перед ним розпливлася, як у тумані.
— Сонце яскраве, сліпить, — сказав він, витираючи очі.
Вдома Павло Серафимович обняв дружину, яка довго і невтішно плакала у нього на грудях. Хотів знайти заспокійливі слова — не знайшов. Хлипала в кутку Варя, мовчав Василь. У всіх забракло слів, був лише розпач, ніби в хаті лежав покійник. Коли всі трохи заспокоїлися, Варя першою порушила гнітючу мовчанку:
— Вам дуже боляче, тату?
— А як ти гадаєш?
— Можливо, образа на Михайла пом’якшить ваш біль?
— Він мій син, — тяжко зітхнув батько. — Усі діти однакові. Вони як пальці на руці — яку пучку не вріж, однаково боляче.
Павло Серафимович нахилив голову, в розпачі обхопив її руками і завмер. Біль заповз глибоко в душу, стис серце, і він знав, що з цим болем доведеться жити надалі.
Розділ 26
Село ще лихоманило після закриття церкви, коли свіжі новини знову змусили здригнутися.
Ще звечора важкі темні хмари почали витрушувати з себе лапатий сніг. А ближче до півночі розгулявся вітер. Він гасав по дахах, завивав у димарях, шарпав сонні дерева, стукав у темні вікна. Розійшлася зима справжньою хурделицею. Хати зіщулилися, притихли, натягнувши на себе снігові ковдри. Не чутно було навіть звичного собачого гавкання. Здавалося, всі люди або сплять, сховавшись від негоди, або вслухаються в мелодію хуртовини. Проте одна з хат довго кліпала майже непомітним світлом від керосинки. Не спалося Лупікову, тож він пізно ввечері вирішив запросити до себе додому «на невеличку нараду» кількох однопартійців. Першим завітав Кузьма Петрович, за ним майже одночасно зайшли до хати голови колгоспу та сільради. Іван Михайлович одразу ж послав Жаб’яка за пляшкою самогону.
— Чого дивишся як баран на нові ворота? — посміхнувся Лупіков до Максима Гнатовича, який, почувши таке прохання свого керівника, дурнувато закліпав очима. — Ви — мої гості, тож посидимо по-дружньому за столом, побалакаємо.
— То, може, я з дому сальця прихоплю? — спитав той, мнучи в руках шапку.
— Неси що хочеш, але швидко, — відповів чекіст.
Чоловіки близько двох годин провели за дружньою бесідою, яка не закінчилася після того, як спорожніла пляшка. За нею була ще одна, потім іще. Щербак майже не пив. Це тривожило Івана Михайловича. Лупіков усе намагався розгледіти зсередини стриманого секретаря парторганізації. Стриманого чи скритного? І що ховається за його пильним поглядом? Розум? Презирство? Вірність ідеям? Гадалося, що алкоголь зробить його більш розкутим, дасть змогу розкритися, але ж ні! Забагато не пив, говорив мало, лише у справі, так, ніби на засіданні, а не в гостях.
Врешті-решт Лупікову набридли роздуми, і він раз по раз почав прикладатися до чарки.
Іван Михайлович прокинувся, коли схотів пити. Голова тріщала, як стиглий кавун, а в роті ніби коти напаскудили. У хаті було темно, хоч око вийми. Поворухнув важкою головою — все захиталося навколо. Згадав вечір, пиятику, однопартійців. Коли вони пішли — не міг згадати. Чи провів їх до дверей, чи самі пішли, коли він заснув? І хто погасив світло? Хто зняв з нього чоботи? Зброя! Іван Михайлович похапцем, тремтячими руками понишпорив під подушкою. Зітхнув з полегшенням — наган був на своєму місці. За вікном гуло та несамовито вило. Похитуючись, чекіст підійшов до відра з водою, зачерпнув кухлем. Холодна рідина змила з рота присмак котячого лайна.
Іван Михайлович зіщулився.У хаті було прохолодно. Він заглянув у грубку. Там ледь жевріли напівзотлілі головешки. Біля грубки не залишилося жодного поліна. Якщо не підтримати багаття, до ранку й вода у відрі замерзне. Потрібно йти за дровами у сарай. Так не хочеться, але потрібно. До того ж захотілося до вітру. Іншого б разу можна було прочинити двері й подзюрити просто з ґанку, а вранці жовті бризки засипати свіжим снігом, але все одно доведеться йти надвір за дровами.
Іван Михайлович взув валянки, накинув кожуха й прочинив двері. Одразу ж почув голосне виття хуртовини. У його обличчя, ніби на сміх, заметіль сипнула добрячу пригоршню снігу. Двері прочинилися лише наполовину — їх підпирав чималий замет. Чоловік підняв комір, втягнув голову в плечі, протиснувся у двері й підтюпцем побіг до сараю. Ноги вгрузали в сніг по коліна, вітрюган бив у груди, але Іван Михайлович вступив у вперту боротьбу з непогодою. Спочатку він вирішив справити нужду, тож став за сараєм, ховаючись від вітру, розстібнув ширінку. Він зітхнув з полегшенням, але раптом зрозумів, що серед розбурханої негоди він не один. Було відчуття, ніби хтось на нього дивиться. Іван Михайлович завмер. Холодок страху пробіг мурашками по тілу, і він інтуїтивно потягся до зброї, але… Яким треба бути дурнем, щоб у такий неспокійний час залишити наган вдома?! Лупіков уважно подивився на всі боки. Нікого. Виходить, здалося.