Чоловікові довелося докласти сил, щоб трохи прочинити двері сараю. Він прослизнув у щілину, набрав нарубаних дров. Знову прислухався. Відчуття сторонньої людини його не полишало. А що як у нього вистрелять одразу ж, коли він звідси вийде? Почувався звіром, загнаним у пастку. Іван Михайлович уже лаяв себе і за необачність, і за те, що вирішив серед ночі йти по ті кляті дрова. Він прислухався і раптом чітко почув чиїсь кроки у себе на подвір’ї. Виглядати було безглуздо, тому він присів, опустив поліна на землю й навпомацки дістався крайнього кутка. Там стояло кілька дощок, за які сховався Іван Михайлович. Сумнівів не було: на подвір’ї хтось сновигав. І раптом кроки почали віддалятися. Одразу ж суцільну темряву розірвав спалах яскравого полум’я. Іван Михайлович вибіг зі своєї схованки, схопив сокиру і вискочив у двір. Вхідні двері, солом’яна стріха, віконниці — все вже палало. Відчувався запах гасу, а посеред двору валялася покинута кимось гасниця.
Іван Михайлович кинувся до хати, щоб забрати зброю, але в лице палахнуло жаром від яскравого полум’я. Він повернувся і помітив темну постать, яка бігла вулицею від його подвір’я.
— Стій! — закричав він щосили. — Стій! Буду стріляти!
Іван Михайлович щодуху кинувся навздогін утікачеві, розмахуючи сокирою. Без сумніву, то був чоловік. Про це свідчила його висока широкоплеча постать. Людина швидко віддалялася, але чекіст не мав наміру відставати.
— Я стріляю! Стояти! — знову закричав він.
Раптом постать зупинилася, і відстань між ними почала швидко скорочуватися. І тут з боку втікача пролунав постріл. Навіть при невеликому спалаху в темряві Івану Михайловичу здалося, що він розгледів спотворене гнівом знайоме обличчя. Лупіков від несподіванки оторопів, завмер на місці, даючи втікачеві щезнути з поля зору. Вже вибігали з домівок наполохані пожежею люди. Вони хапали відра й бігли до колодязів. Чоловіки з лопатами намагалися збити полум’я, кидаючи в нього сніг. Але дерев’яна хата була добре облита керосином, тому палала як свічка.
— Та зробіть ви що-небудь! — кричав Іван Михайлович, бігаючи подвір’ям. Він навіть не помітив, що дотепер не випустив з рук сокиру. — У мене там важливі документи, зброя! Піднімайте все село! Швидше!
— Не потрібно було збивати дзвони з церкви! — дорікнув хтось із чоловіків.
— До чого тут дзвони?! У мене там зброя!
— Завжди при пожежі дзвони піднімали людей, — почув у відповідь. — А тепер треба у кожне вікно стукати.
— То й стукайте! Швидше гасіть! Швидше! — підганяв він людей.
Незабаром чи не все село збіглося на гасіння пожежі. Люди швидко передавали відра з водою чоловікам, а ті лили на вогонь. Всі знали, що не можна дати шансу вітрові рознести іскри на сусідні будівлі, бо солом’яні дахи спалахують, як сірники, і дерев’яні та саманні хати неможливо буде загасити.
Селяни з полегшенням зітхнули, коли останні язики полум’я невдоволено засичали й стихли. Іван Михайлович зайшов до хати, де все ще клубочився їдкий дим. Нестримно пахло горілим, дим миттєво в’ївся в очі, тож чоловік навпомацки дістався до ліжка. Одразу відкинув подушку вбік. Зброї на місці не було! Він обмацав усю постіль, скинув на підлогу перину, облапав стілець, де висіла кобура — вона була порожня. Значить, палій поцупив його наган, а вже потім облив хату гасом і підпалив.
— Ти мені за все заплатиш! — скрикнув Іван Михайлович, вибігаючи надвір.
— Можна розходитися? — запитала його сусідка. — Чи краще до ранку поспостерігати, чи не запалає ще де?
Лупіков нічого не відповів, пробіг крізь натовп людей, кудись помчав вулицею. Його провели здивовані погляди.
— Шукай тепер вітру в полі! — промовив йому вслід сусід.
Чоловіки порадилися і вирішили, що до ранку будуть стерегти по черзі, бо затаїться десь у стрісі жарина — пожежі не уникнути.
Мов навіжений, Лупіков біг вулицею. Знайти палія по слідах було марно, люди натоптали всюди, коли бігли на пожежу. Ось звідси чоловік пальнув у нього, а далі вулиці розбігалися врізнобіч. Анітрохи не вагаючись, Іван Михайлович звернув наліво. Чим далі, тим більші кучугури і менше слідів. Іноді він провалювався у сніг майже по пояс, вигрібався з кучугури й знову йшов. В одному з заметів Лупіков залишив валянок, хотів бігти босоніж, але в п’яту одразу вп’ялися тисячі кольок. Довелося розгрібати замет руками, щоб дістати взуття.
Коли він дістався своєї мети, то з чола вже лився піт. Не відчуваючи холоду, Іван Михайлович зазирнув на подвір’я. В хаті не світилося. І на пожежі господаря не було. Можна припустити, що він не почув про пожежу, бо велика відстань. Слідів від взуття на подвір’ї теж не було видно. Та й не дивно: он як мете! Тільки-но ступив, одразу ж замітає слід снігом. Напевне, палій довго чекав на таку слушну нагоду.
Іван Михайлович смачно вилаявся, сплюнув, рукавом витер спітніле чоло.
— Нічого, — мовив він сам до себе, — завтра розберемося. Я тебе виведу на чисту воду. Все своє життя будеш пам’ятати, хто такий комуніст Лупіков Іван Михайлович!
Розділ 27
Вранці на вулицях було людно. Біля колодязів збиралися купками селяни, обмірковуючи нічну подію. Майже пошепки жінки поміж собою обговорювали, хто міг бути палієм. Чоловіки гримали на них та наказували тримати язика за зубами. Різні ширилися чутки та припущення. Павло Серафимович почув про пожежу від сусіда Кості. Хоча чоловік мало з ким спілкувався, але така новина сколихнула все село. Одне було зрозуміло: то чиясь помста, і у комуніста серед селян є ворог.
Надія Чорножукова послухала бабські теревені на вулиці й повернулася додому. Чоловіка вдома не було. Жінка запитала у Варі, де батько.
— Пішов Ольгу навідати, — відповіла вона. — Сказав, ненадовго, незабаром повернеться.
А вже після обіду з ластівчиною швидкістю полетіла від хати до хати інша новина: Федора Чорножукова заарештували. До Варі прибігла захекана Олеся.
— Що трапилося?! — кинулася до неї Варя.
— Там… там… там таке… — тяжко дихаючи, сказала перелякана дівчина.
— З татом щось? — зблідла Варя.
— Ні! Кажуть, що за дідом Федором приїхали, — видихнула Олеся.
— Хто приїхав? Ти можеш пояснити? — запитала Варя, поспіхом вдягаючись.
— З міста приїхали. Люди зі зброєю. Його розкуркулювати. Що ж то буде? — заголосила дівчина.
— Мовчи! Краще біжи до Ольги, хай батько йде до дядька Федора! — дала команду Варя. — А я — за мамою!
— Ага! — Олеся помчала з хати.
Мати ледь встигала за Варею.
— Мамо, швидше, будь-ласка! — просила її Варя.
З усіх вулиць сунули люди в бік садиби Федора Чорножукова. Варя з матір’ю підійшли туди майже одночасно з батьком та Ольгою. Чужинці у шкіряних куртках вантажили на сани ковальський реманент. Брати Пєтухови допомагали виносити лопати, граблі, борони, сокири — все, що знаходили у сараї та на подвір’ї. Кілька заповзятих дівчат-комсомольців тягли з хати подушки, перини, вишивані рушники, посуд. Усе скидали на сани. Біля розчинених навстіж воріт стояв вартовий із рушницею за плечима. Біля нього — Щербак із Михайлом. Михайло помітив батька та матір, відвернувся, взяв за вуздечку коня, почав про щось гомоніти з Кузьмою Петровичем.
Павло Серафимович шукав очима брата, але той, напевне, залишався у будинку. Ніде не було видно і погорільця Лупікова.
— Не треба, батьку, — зупинила Павла Серафимовича Ольга, помітивши, що він намірився йти на подвір’я. — Все одно тебе туди не пустять.
— Я хочу бачити брата, — сказав він. — Де він? Що з ним зробили?
— Зараз ти йому нічим не допоможеш, хіба що нашкодиш. Давай почекаємо, незабаром усе з’ясується.
Марно сподівався Павло Серафимович, що все минеться. Під конвоєм вивели з домівки Федора та його дружину Оксану. На мить зупинилися на ґанку рідного будинку Чорножукови, окинули поглядом свою садибу. В руках вони тримали якийсь одяг, зв’язаний постілками. Одночасно наклали хрест на груди, мовчки посунули з двору.