— Я чув про таке одним вухом, але не повірив, — зізнався Павло Серафимович.
— І їм дозволяють?
— Раніше про вихід із колгоспу не могло йти мови, а після статті Сталіна пом’якшилося керівництво. Звичайно ж, умовляють не робити цього, як можуть, агітують, лякають великими податками, але ж, за законом, не мають права заборонити.
— Тихо! — сказав Павло Серафимович. — Здається, хтось прийшов.
Двері розчинилися, і до хати завітали Варя й Ольга. Жінки привіталися, а старша донька почала з порога:
— І дістався ж мені чоловік! — сказала обурено. — Що Іван без мізків, що свекор із своєю старою!
— Що ще трапилося? — запитав батько.
— Від людей почула, що у сусідніх селах цілими сім’ями виходять з колгоспів. Кажу своїм дурням: «Ідіть пишіть заяви та приведіть мені худобу назад», бо й так щодня ходжу її годувати.
— І що я вам казав? — Данило торкнувся руки Павла Серафимовича.
— І що вони на те? — поцікавився батько.
— А нічого! — розвела руками Ольга. — «Не будемо нічого писати! Ти нам не указ!» — кажуть. Ото й уся розмова.
— А є ще бажаючі вийти з колгоспу? — запитала Варя.
— А хіба ж нема?! Є!
— І багато таких?
— Вистачає, — відповіла сестра. — Я можу зрозуміти Олесю, бо у неї чоловік комсомолець, на неї теж люди дивляться. А мої? З них уже тирса сиплеться, а вони у той колгосп пруться! А мій Іван — слимак! За ними повзе. Безхребетний!
— Бойова у тебе, чоловіче, донька, — зауважив бандурист.
— Так! Рідна кров! — з гордістю промовив Павло Серафимович і опустив очі. Він не хотів, щоб доньки побачили смуток у його очах, бо знову згадав сина.
Розділ 32
І знову надзвичайна термінова нарада. Лупіков мав припущення щодо її теми. Не з чуток знав, що стало неспокійно у селах. Вбито кількох членів ДПУ. Колгоспники почали масово писати заяви про вихід із колгоспів, а на носі посівна кампанія. До того ж потрібно упорядкувати землі. Колгоспні наділи складалися переважно з невеликих клаптів, які знаходилися найчастіше біля самих садиб селян. Як їх обробляти, коли пришлють техніку? Потрібно зробити так, щоб земельні наділи були більш-менш в одному місці. Викличеш колгоспника, запропонуєш йому землю в іншому місці, не біля хати, а він тобі одразу заяву на стіл! І не втовчеш у їхні порожні голови те, що трактор або косарка не може літати, щоб дістатися того невеликого клаптика, який знаходиться десь поміж їхніми городами. Щоправда, є свідомі колгоспники, але таких небагато. Стомилися вже з сажнем бігати й міряти землю. Стільки роботи в колгоспі, а ще — безкінечні наради. Хоча й без них не обійтись. Тут все роз’яснюють, вводять у курс справ.
Іван Михайлович скоса поглянув на Кузьму Петровича, який сидів ліворуч. Однопартієць уже тримає олівця та аркуш паперу напоготові. Парторг Лупікова майже влаштовував. Майже. Щербак — чесна, порядна людина, чітко виконує всі вказівки його та вищого керівництва, йому можна довіритися, на нього можна покластися. Але щось у ньому було не так! На передову, у бій такі не рвуться. Вони спочатку все ретельно обдумують, навіть вагаються, а потім приймають рішення. А потрібно діяти рішучіше, іноді навіть рубати з плеча, як ось він, Лупіков. Трішки не вистачає твердості Кузьмі Петровичу. Ось і зараз доповідач вказує на те, що потрібно сміливо відстоювати завоювання та досягнення радянської влади.
— Куркулі залишилися, — лунало голосно зі сцени, — як останній оплот капіталізму. Яка з них користь? Лише шкода. Вони свідомо саботують усі заходи радянської влади, тероризують сільських активістів. Хто вбиває членів ДПУ? Не свідомий колгоспник, а його ворог — куркуль!
Як і здогадувався Лупіков, доповідач розповів про збройні виступи у деяких селах, про вбивства працівників ДПУ, які відбулися не без участі куркулів.
— Куркулі всіляко намагаються підпорядкувати своєму впливу бідняків та середняків. Ми з вами повинні не допустити цього! На що розраховують ці кровопивці? Вони хочуть відновити старі капіталістичні порядки. Але ми з вами цього не допустимо! — палко промовив виступаючий, і зала зірвалася бурхливими оплесками однопартійців. — Нас не залякати і не спинити! — продовжив доповідач, коли стихло. — Ми й надалі будемо проводити політику, спрямовану на ліквідацію куркуля як класу. І тут я хочу вам сказати, а ви запишіть, що наша Комуністична партія не піде ні на які умови співпраці з ними. Будемо й надалі керуватися вказівкою нашого великого вождя Володимира Ілліча Леніна про те, що миру радянської влади з куркулем бути не може, що… — чоловік дістав аркуш паперу, начепив на носа окуляри, дав команду: — Пишіть цитату: «Ми стояли, стоїмо і будемо стояти в прямій громадянській війні з куркулями. Це неминуче». Записали? — він поглянув у зал поверх окулярів.
Після закінчення наради їм усім роздали циркуляри, де був наказ зниження темпів колективізації, бо є реальна загроза селянських війн.
«Ось і вирішуй сам на місці, що з тими куркулями робити», — невдоволено думав Лупіков, повертаючись додому.
Розділ 33
Кінець квітня приніс із собою і веселе цвірінчання горобців, і монотонне гудіння волохатих бджіл, і жваве ґелґотіння гусей на луках. Весна забуяла густим килимом трави, зеленим листям, а сонце, святкуючи весняні дні, на радощах лину´ло на землю хвилю свіжого, нового, яскравого та веселого.
Варя теж відчувала прилив щастя. Відтоді, коли дізналася про свою вагітність, постійно дослухалася до змін, які відбуваються всередині неї. Ночами уявляла те крихітне життя, яке вже жило у ній, існувало. Вона любила класти долоню на живіт, уявляючи, що обнімає та захищає таке маленьке й беззахисне тільце дитинки. Варя намагалася відчути, як вона там росте, які малюсінькі у неї рученятка та ніжки. Дитинка була її частинкою, у ній тече її кров, вона харчується тим, що споживає мама, хвилюється разом з нею, разом горює.
Варі захотілося пройтися березовим гаєм, який досі належав їй, послухати пісень лісових пташок, пройтися поміж подружками-березками, тож вона кинула все й пішла. Берези розпустили свої довгі коси, прикрашені сережками. Варя доторкнулася рукою до маленьких різьблених молодих листочків, прихилилася до білокорого стовбура.
— Привіт, сестрички! — привіталася до них, усміхнулася, підставивши обличчя лагідним теплим променям.
Варя прикрила очі, вслухаючись у безустанний веселий пташиний гамір. Пустун-вітер грався її пухнастим волоссям, коли вона відчула у своєму лоні перший несміливий поштовх. Тепла хвиля залила усе її тіло. Варя приклала долоню до живота, і ніби їй у відповідь, почувся другий, уже сміливіший поштовх. Вона вперше відчула себе справжньою матір’ю. У ній билося життя, життя її донечки, нехай ще зовсім маленької, крихітної, але ж дитинки! Прийде час, і маленька з’явиться на цій землі, і тоді Варя зможе вперше поглянути на неї, доторкнутися, прикласти до грудей. Яке це щастя — бути матір’ю, дарувати нове життя світові!
Варя ще довго стояла, вдивляючись у синь бездонного весняного неба, слухаючи довгоочікувані поштовхи. Вона вже багато разів намагалася уявити, якою буде її донечка, але чомусь кожного разу дитинка поставала перед нею різною: то синьоокою, то з темними очицями, то білявою, то чорнявою, то з прямим волоссячком, то в образі золотокосого кучерявого ангела. І знову багата уява Варі малювала образ того нового життя, яке дало себе знати спочатку несміливими, потім настирними поштовхами.
— Пустунка! — прошепотіла Варя, уявивши, як маля всередині неї тицяє у живіт маленьким кулачком.
І раптом Варя відчула на собі чийсь погляд. Вона відсмикнула руку від живота, обернулася. Позаду стояв Андрій.
— Що ти тут робиш? — здивувалася вона.
— Привіт, Варю, — сказав він, наближаючись.
— Ти… Ти давно тут? — спитала.
Стало неприємно від того, що за нею в таку мить підглядали.
— Щойно прийшов.
— Навіщо?
— Сама знаєш. До нестями хотів тебе побачити, — відповів юнак.
— Не ходи за мною. Будь ласка, — попросила Варя.