Андрій не мав сили відірвати погляд від жінки з великими гарними очима, в яких світилося щастя. Варя дивилася в його очі, наповнені одночасно й захопленням, і любов’ю, і надією, і сумом.
— Я вже нічого від тебе не чекаю.
— І правильно.
— Дозволь лише хоча б іноді, хоч би здалеку дивитися на тебе, — схвильовано сказав він, не зводячи з Варі очей.
— Андрію, знайди собі іншу. Скільки можна?
— Для мене у всьому світі існує лише одна — це ти! — сказав він. Скільки ж щирості та болю було вкладено у ці слова! У Варі від того замлоїло у грудях.
— Все скінчено, — мовила вона лагідно. — У нас із тобою немає майбутнього — я чекаю дитину, — сказала Варя й двома долонями обхопила живіт, демонструючи його округлість.
— Знаю, — спокійно сказав Андрій. — І все одно я хочу тебе бачити, щоб потім тим жити далі.
— Не мели дурниць і йди геть, нас можуть побачити разом, і піде поголос, — попросила Варя.
— Добре. Заради тебе я піду. Бувай! — сказав він і пішов.
Варя повернулася додому. У хаті нікого не було. Вона стала на коліна перед образами, звела очі на ікону із зображенням Божої Матері, яка тримала на руках немовля. Варя довго просила прощення за свідомі і несвідомі свої гріхи. Покаявшись, вона зашептала молитву матері, якої навчила її бабуся.
— Пречиста Діво, — шепотіла розчулена майбутня молода мати, — коли Бог благовістив Тобі, тоді Ти присягнула йому: «Ось я, Господня слугиня: нехай зі мною станеться по Твоєму слову!» Ти дотрималася обітниці — ніколи і ніде не згрішила. Маріє, Мати Божа, у цьому стані почуваюся такою близькою до Бога. З мого серця випливають ці слова, бо вірю і люблю його щиро. Мій Боже, я приготовлена до свого материнського покликання. Ти, Мати Божа, оберігай мене всюди, аби я завжди була вірною Богові як Його дитя, як дружина, як мати люблячої дитини. Амінь.
Варя й не помітила, як її обличчя стало мокре від сліз, але то були сльози, що очищували душу. Прочитавши так щиро молитву, вона знала, бо серцем відчула: Божа Мати не покине її та збереже дитинку.
Частина п’ята
Перевернутий світ
Розділ 34
Літо 1932 року
Останнім часом Варя здружилася з Марічкою. Мовчани мешкали в кінці вулиці, зовсім недалеко від Чорножукових. Марічка жила у великій сім’ї, де, крім неї та батьків, було ще четверо молодших сестер, дід та баба. Мовчани вважалися середняками, бо мали три гектари землі, пару корів, коня, тримали овець та птицю. Велика родина розкошів не знала, але й особливо не бідувала. До колгоспу вони не вступили, хоч як їх агітували. Рік тому до них зненацька приїхали далекі родичі-погорільці зі Сталіно. Тітка Фенька зі своїм дорослим сином Павлом дуже слізно просилася пожити у Мовчанів, бо їхня хата згоріла з усіма пожитками, і вони опинилися на вулиці. Батько Марічки, Трохим, маючи жалісливе серце, дав дах родичам. Так вони й залишилися жити, чи то на радість, чи на біду.
Марічка, ясноока білявка, була привабливою дівкою. Якби не кульгавість, бо у дівчини була одна нога довша за другу, її б давно засватали, але та вада зупиняла парубків, і у Марічки було мало шансів вийти заміж. Уже на виданні була ще одна сестра, але Трохим не давав згоди на її заміжжя.
— Доки не видам старшу — будеш сидіти вдома, — сказав як відрізав.
Трапилось так, що Марічка одразу ж закохалася у далекого родича Павла. Щоправда, він був на десяток років старший за неї. До того ж на одному оці в парубка було більмо. Тітка розповідала, що він дитиною наштрикнувся оком на стебло зрізаного маку. Закохана до нестями дівчина за два місяці від хвилювання та нерозділеного кохання так схудла та змарніла, що, здавалося, лишилися тільки її великі сині очі, наповнені смутком. Трохим наважився поговорити з Павлом, але парубок сказав, що йому Марічка не до вподоби. Батько не міг надалі спокійно дивитися на страждання доньки, тому запропонував Феньці пошукати деінде собі прихисток. Тітка поплакала, а на ранок Павло запропонував Марічці стати його дружиною. Щаслива дівчина чи не помічала байдужість чоловіка, чи бачила те, що хотіла. Марічка швидко завагітніла й тоді почала іноді заходити до Варі, бо в неї вже була маленька донька. Молодиці мали багато спільного, тож вони швидко здружилися, і Варя тепер не почувалася такою самотньою.
Варя вже й не сподівалася, що зможе з кимось так здружитися. Спогади про зраду Ганнусі, яку вважала своєю названою сестрою, ятрилися як незагоєні рани. Але Марічка була з нею щирою та відвертою, тож швидко розтопила лід образи у серці Варі…
Варя лагідно провела долонями по великому животу. До пологів залишилося зовсім трохи — живіт опустився донизу. Незабаром на світ з’явиться братик Маргаритки. Те, що буде хлопчик, Варя не мала сумнівів: так сказала Улянида, а вона не помиляється. Колись сказала Варі:
— Буде дівчинка-квіточка.
Так і сталося. Коли народилося маля, Варя зараз же згадала віщування Уляниди. Покусаними й попеченими губами одразу після пологів прошепотіла: «Дівчинка-квітка — Маргаритка». Так і назвала донечку. І справді, дівчинка гарненька, білявенька, з живими синіми оченятами — справжня квіточка.
Згадала Варя минулі пологи, тяжко зітхнула. Маргаритка народилася на восьмому місяці подружнього життя. До цього часу стоїть перед очима перекошене гнівом лице Василя.
— То не моя дитина! — заявив він.
— То вбий її, — з розпачем кинула Варя.
Якби не батько, який мало не зарубав Василя, та не мати, котра переконала чоловіка, що діти іноді можуть народжуватися раніше терміну, невідомо, чим би все скінчилося. З часом Василь почав брати на руки немовля, забавляв, але Варя бачила, що сумніви його не покинули. За одне подумки дякувала чоловікові: він таки не сказав батькам, що була вже жінкою, коли йшла заміж.
Ось-ось народиться ще одна дитина. Як тоді Василь буде ставитися до Маргаритки? Чи не зненавидить? Може, пом’якшає його серце?
Варя присіла біля вікна. У дворі Пєтухових снувала привидом Олеся. Вона так схудла, аж страшно було дивитися. Робота в колгоспі з шостої ранку дотемна, потім потрібно обслуговувати двох бугаїв-братів та ледачу свекруху, працювати на своєму городі, порати худобу. Усе лягло на її плечі. Напевне, тому вона зомліла прямо на полі. Бідне дівча відпросилося в бригадира на два дні, щоб відпочити вдома. І хоча брати віддали в колгосп майже весь наділ землі, який переписала на них Ольга, роботи вдома вистачало, щоб Олеся так виснажилася. До цього часу вона жодного разу не завагітніла. Може, воно й на краще. Якби ще була й дитина, то Олеся зовсім би з ніг звалилася. Ось і зараз копирсається у дворі замість того, щоб відлежатися. Чи шкодує Ольга, що віддала доньку так рано заміж? Мовчить, не зізнається, ходить на роботу в колгосп і на всі заставки кляне своїх за все: за те, що змусили її йти на роботу, за те, що віддали землі та худобу, за те, що нема ніякого зиску з того колгоспу, бо жили нормально, а тепер ледь зводять кінці з кінцями. На трудодні за минулий рік видали їм так мало зерна, що не вистачить ні на хліб, ні на посів. Не заробіток, а сміх. Тепер ні грошей, ні хліба, ні молока. А податками так обклали, що люди аж виють. Ось і зараз батьки Варі на жнивах у полі. Урожай гарний, але податків потрібно сплатити більше, ніж зберуть зерна. Батько сподівається, що зможе щось залишити собі на хліб і на посів, але ж і так видно, що не лишиться нічого. Чорножукови — куркулі, тож на них наклали податки більші, ніж на колгоспників. А якщо не сплатять сповна… Ні, краще не думати про погане. Потрібно йти на поле, допомагати батькам.
Варя важко підвелася. Живіт так тягне донизу, ніби у неї всередині великий камінь. Але йти треба. Вона запнулася ситцевою хусткою, потихеньку вийшла надвір. Варя взяла у повітці серп — хоча б понад межею пожне жито, і то поміч.
— А куди це наша Варя зібралася? — почула вона позаду знайомий голос.
— Привіт, маленька! — усміхнулася Варя. Марічка тримала на руках тримісячну Сонечку. — Тітонька Варя збирається йти у поле.
— Куди? У поле? Ледве ноги переставляєш, а спека така, що земля пече ноги, — зауважила подруга.