Увечері, коли батько з Василем поїхали перевозити стіжки сіна із сіножаті, а мати поралася по господарству, Варя сказала, що хоче побачити Ольгу, показати їй та племінникам дитинку.
— Я скучила за сестрою, давно вже її не бачила, — пояснила Варя матері.
— Ти ще слаба, — зауважила мати, промовчавши про те, що Ольга часто навідувала сестру.
— Треба ж мені розходжуватися після лежання, — Варя усміхнулася.
— А Маргаритка де?
— Її Марічка до себе забрала.
Варя погодувала дитину, сповила, за пазуху засунула про запас пару пелюшок і пішла. Ледь вийшла з двору, побачила, як від дядька Кості вийшов Андрій. Вона пришвидшила ходу, пішла, не оглядаючись, але позаду почулися кроки.
— Варю, — радісно сказав Андрій, наздогнавши її. — Я такий радий, що ти одужала! Я молив за тебе Бога.
— Дякую, — мовила, не дивлячись на нього. — Йди своєю дорогою, бо люди почнуть чесати язиками.
— Нехай! Мені байдуже. Головне, що ти вже здорова.
— Дякувати Богові. Андрію, ти хочеш, щоб у мене знову були неприємності?
— Ні! Що ти?! Які неприємності?
— Досить з мене того, що Василь недолюблює Маргаритку.
— Тому що вона моя донька?
— Я вже тобі казала, що ні!
— Скажи мені правду, прошу тебе!
— Ще раз повторюю: Маргаритка не твоя донька! А те, що вона народилася на восьмому місяці, нічого не значить. Я до останнього дня працювала на городі, в полі, по господарству. Ясно? А тепер відійди від мене, — попросила Варя. — І зрозумій нарешті: не можна змінити долю, тож спробуй змінити себе.
Вона так і не поглянула в його бік. Андрій іще довго дивився їй услід, проводжаючи закоханим поглядом тоненьку постать.
Варя йшла босоніж курною дорогою, гордо несучи немовля. Вона весело здоровкалася з перехожими і розквітала у задоволеній усмішці, коли її вітали з новонародженим. Вона раділа життю, нехай нелегкому, наповненому і тяжкою працею, і тривогами, і сумнівами, і щемливими та болючими водночас спогадами про минуле. Її радувало все навколо: і сонце, яке важкою помаранчевою діжею ліниво закочувалося за верхівки дерев, і мугикання ситих корів, які поспішали до своїх дворів, і старенький дідусь на призьбі, що тримав у зубах люльку, і навіть оті пузаті гарбузи, яким було мало городу, так перелізли через тин і зависли з іншого боку. Хотілося, щоби все навколо раділо і Варі, яка подарувала цьому яскравому світові нове життя, і тому маленькому згорточку, який вона обережно притискала до грудей.
Але не все навколо було так райдужно. Ось покинута хата Бондарчуків, далі — Пономаренків, а там сумно глипає забитими вікнами ще одна — Сидоренків. В одних щільно зачинені віконниці, в інших вікна — зяючі темні діри або ж забиті старими дошками. Нещодавно хати були веселіші, бо в них жили люди, там було життя. Нові закони та порядки змусили людей покинути рідні гнізда і цілими родинами їхати у світи, шукаючи нового життя. Усі вони — і Бондарчуки, і Пономаренки, і Сидоренки — були добрі господарі, але спіткала їх одна біда. Усі ці родини не мали змоги сплатити непосильні податки, тож, не чекаючи покарання, тихенько розпродали свої господарства й поночі втекли з села разом із дітьми. Усі вони сподівалися знайти роботу у містах. Плекали надію влаштуватися на новобудовах або шахтах, а чи вдалося? Чи знайшли краще життя? Ніхто не знає…
Варя застала Ольгу вдома. Та сиділа посеред двору на колоді й схлипувала.
— Що трапилося? — Варя підійшла до сестри, сіла поруч.
— Іван! — крізь сльози сказала Ольга.
— Що з ним трапилося? — стривожилася Варя.
— Що? Що? Жеребець клятий, у гречку стрибнув!
— Ти можеш пояснити?
— Він… він… — схлипувала жінка. — Він гуляє.
— Як то?
— Як усі жеребці! — Ольга перестала хлипати, витерла подолом очі. — Зрадник він! Ось що.
— Ти спіймала його на гарячому?
— Ні, але спіймаю!
— Балачок наслухалася?
— Якби ж то! Впевнена, що хтось та знає, куди він бігає, але ніхто нічого не каже.
— Тоді звідки ти взяла, що він тобі зраджує? — Варя посміхнулася кутиками вуст.
— Я вже давно помітила, що він охолов до мене, — Ольга стишила голос. — Це почалося, коли я втратила дитину.
— Олю, ти мене вибач, але й не дивно, — у тон їй сказала Варя. — Ти іноді з ним поводишся грубо, не лагідно. То стусанів надаєш, то привселюдно пошлеш під три чорти.
— А якщо я така є? Бачили очі, що вибирали — їжте, хоч повилазьте! Одружувався, то казав, що кохає. А шестеро дітей хто мені зробив? Я його і обперу, і нагодую, і в постіль чисту вкладу. Ти гадаєш, я не можу бути лагідною і пристрасною?
— Я не те хотіла сказати. Тож про зраду лише здогадки?
— Якби ж то! — скривилася Ольга. — Почав вечорами десь пропадати, то до того зайшов, то там просили підсобити. А вчора… — у неї знову покотилися сльози, — прийшов додому, аж світиться, збираємося спати, почали роздягатися, а у нього… У нього сорочка й спіднє в жіночій крові! Ну ти ж розумієш? І хватило совісті так повернутися?! І та лахудра навіть не запрала!
— А Іван як це пояснив? — запитала Варя, однією рукою обнімаючи сестру за плечі.
— А ніяк! Очі вирячив і стоїть червоний як рак. А що йому? Очі у Сірка позичив і лупає ними, безсоромний! Ой, що мені робити? Як ту зміюку вивести на чисту воду? — заголосила Ольга.
— Навіть не знаю, що порадити, — зітхнула Варя.
— Я знаю, до кого він бігає! Кажуть, Одарка знову вагітна! Ось тобі і вдова! П’ятеро дітей має й шостого незабаром у пелені принесе! Мій жеребець там точно побував! Я прослідкую за Іваном, я його вистежу! А їй не тільки патли, а й оті великі цицьки повідриваю! — збуджено затараторила Ольга. Варя розсміялася. — А тобі смішно? Так? З горя сестри насміхаєшся!
— Дурненька ти моя! — сміючись, промовила Варя. — Ех, ти! Дурний піп тебе хрестив, сестричко! Навигадувала казна-що! Подумай сама: якщо Одарка вагітна, то звідки у неї жіноча кров?
— А й справді! — полегшено видихнула Ольга й усміхнулася. — Злість зовсім затьмарила розум. Одарка ні за що могла б ходити з розбитою мордою. Все одно потрібно з’ясувати, чи насправді вона чекає дитину.
— От і дізнавайся. Краще не слідкуй за чоловіком, а будь із ним лагіднішою, — сказала Варя. — То ми підемо дітей знайомити з Сашком чи так і будемо сидіти на цій колоді?
Розділ 36
Доки Павло Серафимович запрошував Трохима повечеряти разом з ними, Марічка бавила Маргаритку та Соню, Варя вклала спати немовля й одразу ж кинулася допомагати матері.
— Йшла б до свого чоловіка, — зауважила мати.
— Він зараз у хліву почистить і підійде сюди, — сказала Варя.
А у чоловіків знову розмови про непосильні податки.
— Хіба ж можна так із людей знущатися?! — обурено сказав Трохим. — Маю не так багато землі, а повинен здати шістнадцять пудів зерна! Але ж не вся земля під житом. Є ще й городина, й садок. Як без того всього?
— Навіть не знаю, хто ті закони пише. Напевно, той, хто ні разу не працював у полі і не знає, як що росте, — зітхнув Павло Серафимович. — А ще, сусіде, додай до всього грошові податки. За кожен гектар потрібно внести п’ятдесят вісім карбованців! Де їх узяти? Продали вже і бичка, і усіх коней, окрім Буяна, залишилася одна корова на два двори, поросятко і свиня. Ледь із зятем нашкребли, щоб заплатити за землю.
— А за худобу заплатили? — поцікавився сусід. — Ми заплатити за землю ще не зібрали коштів, а за велику рогату худобу сплатили по двадцять одному рублю за коня і за корову.
— За худобу ще не платили, — сумно промовив Павло Серафимович. — Навіть не знаю, з чого і як платити. Продали, можна сказати, за безцінь таку худобу! Ой-ой-ой! — чоловік скрушно похитав головою. — Залишилися без худоби, але з боргами.
— І як далі жити? Де випасати нашу годувальницю? На луки не пускають, бо то все тепер колгоспне. І ваш сінокіс, Павле Трохимовичу, так шкода! Яка ж там росла трава! Ще б можна було отаву покосити, так забрали! Чорти б їх узяли! А який був гарний березовий гайок у вашої доньки! Навіщо він їм?