Павло Серафимович повернув голову. На порозі стояла бліда та розгублена Варя.
— Тату, то у нас забрали сіножать? — спитала вона.
— Так, доню, — похмуро відповів батько. — Дали зібрати сухе вже сіно, тож ми з Василем перевезли додому, склали у стодолу.
— А чому я нічого не знала?
— Ластівко, ти тоді була хвора.
— Але ж тепер я здорова. Ви всі знали і мовчали?
— Бо не хотіли тебе хвилювати, — пояснив батько.
Варя завмерла, ніби скам’яніла. Так і стояла, бліда, розгублена, безпорадна, з широко розплющеними очима, в яких застигли сльози.
— А як же мій березовий гай? — вона обвела присутніх поглядом. — То ж був мій гай. Як… Як вони могли?
— Варю, заспокойся, — лагідно мовив батько. — Проживемо якось. Головне, щоб ти не хворіла, щоб діточки росли здоровими. Чи в тому гаю щастя?
— Так, — тихо мовила Варя. — Було щастя, його відібрали. Чи має хтось право відбирати щастя в інших?
— Ходімо до дівчаток! — Марічка підійшла до подруги. — Дивись, який візочок у них! Це мій хрещений подарував для Сонечки! Ходімо покажу! — вона взяла Варю під руку, але та не зрушила з місця.
— Допоможеш мені? — запитала вона Марічку. — Хочу дітей вкласти спати, бо голова розболілася.
— Звичайно! — з охотою відказала подруга.
Поруч уві сні тихо сопів Василь, а Варя не спала. Вже давно ніч викотила на небо місяць, розсипала зірки-квіти, а сон не приходив. У серці — пекуча образа. Варя до нестями любила березовий гай. Там залишилося її кохання, там вона стала жінкою і пізнала чоловіка. До цього часу могла будь-коли піти туди, де кожне деревце зберігало її таємницю. Там можна було подумки знову відчути присмак утаємниченого, але такого солодкого і незабутнього кохання. Її кохання не вмерло, воно лише застрягло у минулому, а туди можна було повернутися, якщо піти у гай. Тепер його немає. І навіщо комусь той невеличкий клапоть землі, де ростуть берізки? Для них то лише шматок відібраної землі, а для неї — частинка щастя. Виявляється, можна так легко відібрати чуже щастя. Що залишилося? Лише мрії. Є ніч — і немає перепон у мрій. Доведеться жити спогадами, вночі діставати їх із глибини душі, щоб прожити минулим коханням якийсь проміжок часу, а коли воскресне на небі сонце — сховати все на саме дно. І схоронити не лише від сторонніх очей, від немилого чоловіка, від батьків, а й від самої себе…
Розділ 37
Не спалося глибокої ночі Кузьмі Петровичу. Тихенько, щоб не порушити сон дружини, він накинув піджак, вийшов надвір. Повний місяць залив усе навколо сріблом. Стояла цілковита тиша. Дрімали дерева, навіть вітер кудись гайнув, щоб не заважати їм виспатися. Кузьма Петрович сів на ґанок, запихтів цигаркою, одразу ж закашлявся. І стомився, а не спиться. Безкінечні наради, вказівки, непосильний план хлібозаготівлі. Справді, план хлібозаготівель став безрозмірним. Основна частина врожаю має розподілятися за трудоднями. А що розподіляти, коли потрібно виконати план? Якщо його виконати, то не залишиться нічого. Колгоспники відчули на собі погіршення. За минулий рік більшість із них виробила по сто тридцять трудоднів і більше, але з ними розрахувалися не повністю. А з цього врожаю що давати? Потрібно ще й на посів щось залишити. Що? Навіть якщо врахувати те, що здадуть одноосібні господарства, все одно є загроза зриву плану.
З’явилася тьма жебраків, яких тут називають прохачами. Місто кишить ними. Ходять з протягнутою рукою і старі, і молоді жінки, і діти. У містах їм мало подають, тож жебраки пішли по селах. Але й тут людям добре як собаці на прив’язі. Не зможуть селяни подужати податки, ніяк не зможуть! А якщо здадуть, то з чим залишаться?
Вже зараз почали працювати колгоспники неохоче. Днями хтось у віялку засунув палицю, вона поламалася і кілька днів не працювала. На роботу йдуть знехотя, бригадири по хатах кожного ранку зганяють людей до колгоспу. Дійшло до того, що одну жінку, яка виробила найменше трудоднів, на зборах бригадир, щоб покарати, привселюдно облив чорнилом. Жінка червоніла і плакала від сорому. А в чому її провина? Звичайно, на роботу потрібно ходити, не можна прогулювати, але ж кожен намагається зібрати вдома врожай на тому клапті землі, що залишився. А ще городи є, потрібно все зібрати. І господарства мають, бо треба ж не тільки їсти, а й податки сплатити. І яйця потрібно здати, і м’ясо, і гроші десь узяти — у колгоспі грошима ж не платять. І діти в кожного вдома, а їх треба і взути, і вдягти, і в школу у чомусь послати. Шкода, дуже шкода ту жінку, облиту чорнилом. Лупіков сказав, що все правильно, потрібно використовувати усі засоби боротьби із саботажем. Згоден, але ж який саботаж у тієї нещасної жінки, коли має семеро дітей і хворого чоловіка? Чи не так розуміє він, парторг, політику партії?
Скільки вже стоїть порожніх хат, господарі яких покинули село? Не одна і не дві. А далі що буде? Міста розростуться, а села зникнуть? Нелегко збити людей з уторованої роками дороги життя, але ж покидають рідні домівки. Безвихідь штовхає на такий крок, бажання врятувати не лише себе, а й своїх дітей. І все не йде з думок учорашня нарада. На ній їх ознайомили з постановою ВЦВК і РНК СРСР від сьомого серпня «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом, за крадіжки колгоспного майна передбачається приймати радикальні рішення. Не важливо, скільки вкрали, — розстріл із конфіскацією усього майна. І лише при пом’якшуючих обставинах — позбавлення волі на термін не менше десяти років, і теж із конфіскацією. А колгоспники крадуть. Небагато, але якусь жменьку зерна та й принесуть додому в кишені. А як воно буде далі? Невже й насправді за мішок зерна розстріляють? Люди і так стали злі, а що далі?..
Розділ 38
Іван Михайлович чітко дотримувався вказівок, які надходили «згори». Тільки-но ознайомили їх із постановою Луганського бюро міськкому КП(б)У від тридцять першого серпня тридцять другого року, як уже першого вересня він виконав указівку на місці. Ця постанова вказувала на неприпустимість витрачання хліба на громадське харчування в їдальнях колгоспів, а якщо такий наказ з’явився, значить, підлягає негайному виконанню. Виходить, що бракує державі хліба, потрібно затягнути паски. З першого дня осені перестали в колгоспі годувати людей. Було очікувано і передбачувано, що одразу багато селян почали писати заяви про вихід із колгоспів. Ніяк не хочуть зрозуміти, що не все коту масляна.
Одних заяв їм здалося мало. Старий вояка Пантелеймон, з якого вже тирса сиплеться, підбив кількох колгоспників написати листа, як він сказав, «до вищого начальства». Лупіков дістав із теки пожмаканий папірець. На пожовклому листку з учнівського зошита було написано: «Від імені усіх господарств, що вибули із організованих колгоспів…» Ти ба, куди загнули! Вже не від себе, а від імені усіх господарств пишуть! Нахаби! Іван Михайлович витер хусточкою чоло, що вкрилося рясною росою. Щойно починає хвилюватися, одразу сильно пітніє. От напасть! Чекіст поправив кобуру, продовжив читання: «Наша місцева влада села категорично відмовляється повертати нам сільськогосподарський реманент, живу худобу, а також різне майно, що ми внесли до колгоспу. На наше прохання влада відмовилася повернути яровий клин. У колгоспі нас перестали годувати, а ту худобу, яка залишилася у господарстві, нема, де випасати. Все це викликає велику схвильованість людності. Прохають бідняки, в чім і розписуються три особи за всіх. М. Селезньов, М. Руденко, Х. Васильченко». От так! За всіх розписалися й віддали цю писульку йому, щоб віддав начальству в районі. Дурні! Лупіков розірвав папірець на дрібні шматочки. Нехай чекають відповіді! І написали листа не найпрацьовитіші. Сам чув, як насміхався Селезньов, промовляючи приказку: «Так, сказав бідняк, у колгосп піду, робить не буду». І якби ж то був лише жарт! Ідуть на роботу, щоб нажертися, а не працювати. Як тільки перестали годувати — одразу ж написали заяви. Нема чого робити, от і пишуть прохання то прийняти, то вийти з колгоспу. Для них, для їхніх дітей все ж робиться!