— Не віддам! — твердо сказала вона. — Нічого не віддам!
Варя ніби оціпеніла. Невже й справді усе відберуть? Почуття безпорадності перед неминучим заважало їй думати, скувало по руках і ногах. Так і сиділа, тримаючи біля грудей немовля, лише Маргарита весело щось лопотіла та бігала по хаті, намагаючись зловити кошеня.
— Напевно, і у моїх батьків відріжуть землю, — сказав Василь, — вони ж не вступили до колгоспу.
— Куди їм вступати? — хмикнув Павло Серафимович. — Сват ледь ноги переставляє, і сваха не ліпше його.
— Усе одно — не колгоспники, значить, залишать трохи землі, і все по тому, — пояснив Василь. — Уже з сільради приходили і попереджали.
— Ні жити не дають, ні спокійно старість зустріти, — сказав задумливо Павло Серафимович. — Давайте усі заспокоїмося і подумаємо, що нам робити. Будемо сподіватися на краще, але потрібно підготуватися до найгіршого.
Уночі Чорножукови не спали. Погода сприяла родині. Ще звечора почав мрячити дрібний дощ. Набрякле небо просіювало воду через сито. Тож було темно і тихо. Василь із тестем викопали посеред городу велику яму. Варя з матір’ю наносили ряднами соломи, намагаючись у пітьмі не наслідити. На дно ями насипали соломи, туди склали у мішках зерно, зверху — знову солома, і лише потім засипали землею. Щоб не видно було, де порушена земля, звалили туди кукурудзиння, яке ще не встигли посікти на корм для худоби. Меншу частину зерна все ж залишили у коморі, бо не повірять, що нічого немає. По тому розійшлися мовчки по домівках. А Павло Серафимович потай від рідних переховав свою мисливську рушницю. Надійну схованку знайшов під солом’яною стріхою батьківської хатинки.
Ніхто тієї ночі так і не зімкнув очей, хоча всі Чорножукови ясно розуміли: хвилювання нічого не зможе змінити, воно лише краде спокій.
Розділ 44
Підтяглися підводи до садиби Чорножукових, а за ними почали звідусіль збиратися люди. Біля коня стояв Михайло Чорножуков, погладжував кінську гриву.
— Батька б так пожалів, іроде! — кинув хтось зі злом та плюнув у бік Михайла.
— А що? — обізвався лисий чоловік, плюючи насіння. — Правильно робить, він же комсомолець! Досить куркулям на нашій шиї сидіти!
— І як той Павло у тебе на шиї сидів?
— Цитьте! Дивіться, Павла з Надією з хати вивели!
— Боїться За…ков, викликав озброєну підмогу!
— А то як?! Ті багачі так просто зі своїм багатством не розлучаться!
Надія пручалася, коли озброєні гвинтівками чоловіки під руки витягали її з хати.
— Пустіть мене! — закричала вона. — Приберіть свої погані руки!
— На вічні морози захотіла?! — бігав навколо них Лупіков. — Так це ми зараз організуємо!
Павло Серафимович підійшов до дружини.
— Надю, — сказав він, — уже нічого не вдієш. Іди до мене.
— Я не віддам! — блиснувши очима, скрикнула жінка. — Це наш дім!
— Був ваш — стане наш! — єхидно хіхікнув Лупіков. — У вас он три будинки, живи, де хочеш! А тут буде сотня.
— Тут нічого не буде! — з відчаєм закричала жінка. — Тут буде жити моя родина! Нічого не віддам, хоч вбийте мене!
— Вбивати тебе ніхто не буде, — Лупіков став перед нею, гордовито задер носа. — А ось на виселки можемо видати квиток.
До них підійшов Щербак. Досі він стояв збоку, не втручаючись у суперечку.
— Пустіть її, — наказав він. Чоловіки, які тримали під руки жінку, переглянулися між собою, поглянули на Лупікова. — Пустіть, наказую! — повторив Кузьма Петрович. — Куди вона подінеться?
Жінка, звільнивши руки, поправила волосся, що спадало на очі.
— Надю, послухай мене, — сказав Щербак, — прошу тебе: дай їм зробити свою справу. Вас насправді можуть виселити кудись із села в бараки або навіть заслати на Північ.
— За що?!
— Такий закон. За супротив можуть покарати. Прошу тебе, змирися, віддай будинок! — Було помітно, як тепло дивиться чоловік на непокірну та ще таку гарну жінку, як важко йому дається кожне слово. — Вам є де жити, ви не залишитеся без даху. Вже не можна нічого змінити.
— Покоритися? — з іронією сказала жінка.
— Нехай так, принаймні ви залишитеся тут, у селі.
— Яка нечувана щедрість! Пожалів вовк кобилу, залишив хвіст та гриву. Так, Кузьмо Петровичу?
— Краще вже синиця у руках, ніж журавель у небі.
— Мамо! — на матір подивилася Варя. Її очі були наповнені сльозами відчаю. — Віддайте їм усе, — попросила вона. — Хай подавляться, але дадуть нам спокій.
— Ба, яка мудра куркульська донька! — тицьнув пальцем у бік Варі Лупіков, вдоволено посміхнувся.
— Мовчи, погань! — блиснув очима батько Варі. — Не чіпай мою доньку!
— Кому вона потрібна? Куркульське кодло! — сказав Лупіков, відходячи від нього на безпечну відстань.
Жінка пов’язала біленьку хустку, яка спала на пле´чі, гордо скинула голову.
— Забирайте! — сказала вона. — Якщо гадаєте, що мене зламали, то помиляєтеся! — обличчя осяяла якась загадкова, ледь помітна посмішка.
Жінка підійшла до своїх рідних, стала біля чоловіка.
— Витягайте свої манатки! — звернувся до них Лупіков.
— Вам потрібний будинок, то ж ви й виносьте, — намагаючись не підвищувати голосу, відповів Павло Серафимович.
Чекіст дав команду — і молоді люди, голова колгоспу та сільради одразу ж услужливо кинулися до хати. За мить вони вже витягали пожитки у двір, скидаючи все біля старенької хатинки. Винесли одяг, витягли скрині, посуд, кочерги та пічові лопати, ліжко, столи, стільці, тягли з комори діжки з солінням, кидали на купу скатертини, позривані з вікон фіранки, вишиті рушники та божники. Чорножукови мовчки спостерігали. Вони стояли в ряд, підтримуючи одне одного під руки, як стоять люди на цвинтарі, проводжаючи в останню путь рідну людину. Вони мовчки прощалися з мріями про краще майбутнє, до якого йшли роками, гаруючи з ранку до ночі. У кожній тій речі, яку недбало кидали до купи, у кожному горщику, у кожній скатертині — в усьому була їхня праця. Від усвідомлення того, що якимось законом було одним розчерком перекреслено їхнє омріяне життя, душі нестерпно стискали сум, відчай та образа. Катувала безпорадність. Вони розуміли, що ще одне необачне слово — і вони будуть виселені. Тоді не буде нічого, окрім дерев’яного барака і вічної каторжної праці на благо держави.
— Варю, — пошепки промовила мати, — сховай оце в ліфчик.
Жінка щось непомітно переклала у долоню доньки.
— Що то? — тихо спитала Варя, всунувши за пазуху маленький предмет.
— То мій натільний золотий хрестик, — пояснила мати.
— Навіщо?
— А як справді відправлять мене на виселки? Тож нехай буде у тебе, на добру згадку про мене, — тихо сказала жінка і подарувала Варі ледь помітну люблячу материнську усмішку.
— Не кажіть так, мамо, — попросила Варя, — мені й так страшно.
— Слухай мене ще, — жінка нахилилася до самого вуха доньки, і Варя ледь почула: — На горищі нашої хати під дванадцятою дошкою від віконця є схованка. Нещодавно я все переховала і ще не встигла сказати батьку. Там царські червонці та срібні ложки. Запам’ятай: дванадцята від віконця! Не від драбини, якою можна туди дістатися, а від віконця. Якщо забудеш, згадай: дванадцять апостолів, дванадцята дошка. Почула?
— Так, — розгублено сказала Варя. — Навіщо ви мені все це кажете? Ви мене лякаєте.
— Про всяк випадок, — мовила мати і провела долонями по обличчю Варі. — Ти у мене така гарна! — сказала стишеним голосом. — Дай Боже тобі щастя!
— Мамо, ви так кажете, ніби прощаєтесь, — сказала Варя, помітно хвилюючись. Жінка загадково усміхнулася. І було у тій усмішці щось і підбадьорливе, і сумне, і водночас світле.
Наостанок із приміщення винесли ікони. Образи кинули посеред двору, як непотріб. Лупіков одразу ж почав трощити, стрибаючи по них. У натовпі хтось зойкнув та заплакав, хтось із набожних жінок послав Лупікову прокляття. Варя затулила обличчя долонями, тихо розплакалася, сховавши лице в плече матері. Жінка обійняла доньку, погладила її по спині.
— Ну що? Зберегли вас ваші боги? — розсміявся він, вдаривши востаннє чоботом по образах. — Вилучайте зерно! — дав команду. — Порожні мішки візьміть на возах!