Повз Чорножукових проходили комсомольці, несучи на спинах повні мішки. Голова колгоспу із задоволеною пикою рахував їх, ставлячи «галочки» на папірці.
— Усе! — доповів голова, перевіривши комору. — Комора порожня.
— Мало! — насупився Лупіков. — Стільки землі і так мало зерна?
— Піди візьми більше, — похмуро озвався Павло Серафимович.
— Замовкни! — заверещав чекіст. — Завтра ж розберемо комору і перенесемо на колгоспний двір! І землю відріжемо по саму хату! Зрозуміло?
— Шкіру з мене не забудь зідрати, — насмішкувато промовив Павло Серафимович, — згодиться в колгоспі.
— Ось коли залишишся ні з чим, тоді тобі буде не до сміху! — пригрозив Лупіков. — Якщо все, то я замикаю хату, — сказав він, дістаючи замок.
— Стійте! Зачекайте хвильку, — Надія вийшла вперед. — Можна мені попрощатися зі своєю хатою?
Лупіков здивовано зиркнув на жінку.
— Будь ласка, — спокійно сказала жінка, — хочу востаннє глянути.
— Іди! — махнув рукою комуніст. — А ви йдіть до наступної хати.
Надія, проходячи повз Лупікова, на мить затрималася.
— Прийде час, і вас проклянуть нащадки! — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. Чекіст почервонів від невдоволення, але нічого не сказав, лише міцно стис тонкі губи.
Жінка повільно зійшла вгору сходами ґанку, обернулася, окинула швидким поглядом рідних, усміхнулася їм і переступила поріг.
— Ну що, куркульська Мавко, — Лупіков, похитуючись з п’ят на носки, насмішкувато звернувся до Варі, — не гуляти тобі вже у березовім гаю! — Варя спаленіла від образи та гніву, але її спинила тверда рука батька. — Важко розставатися із зерном?
— Забирайте, — ледь чутно сказала вона. — Там у хаті мій чоловік з дітьми.
— І худобу заберемо, — нахабно посміхнувся Лупіков.
— Як?! — запитав спантеличено Павло Серафимович.
— Навіщо кінь, коли землі не буде?
— Корову залиште, — попрохала Варя. — У мене ж двійко малих дітей. У нас на дві родини одна корова. Прошу вас!
— Не забирати? — Лупіков почесав потилицю.
— Так, — підійшов до нього Кузьма Петрович, — можна залишити корову, бо вона таки справді одна на дві сім’ї. Уваж, Іване Михайловичу, — додав тихіше.
Вивели Буяна. Кінь заржав, коли його повели через двір незнайомі люди. Варя провела улюбленця очима, повними сліз.
— Щось вона там довго прощається, — невдоволено зауважив Лупіков. — Гадає, що у нас є час, щоб дивитися на її соплі?
Він підійшов до будинку, приклав долоні до обличчя, зазирнув у вікно й одразу ж перелякано відсахнувся. Недобре відчуття блискавкою пронизало Павла Серафимовича. Він прожогом кинувся до хати.
— Стояти! — Лупіков потягнувся рукою до зброї.
— Зачекай, — зупинив його Кузьма Петрович.
Павло Серафимович забіг і остовпів. На гачку, де нещодавно висіла на стелі посеред кімнати лампа, була його дружина. Він кинувся до неї, зняв з гачка мотузку від фартуха жінки, поклав дружину на підлогу, став над нею на коліна.
— Надю! Надю! Люба! — легенько поторсав дружину за плечі, поторгав зблідле обличчя. — Живи, Надю! Не помирай! — благав він, не вірячи, що вона вже не жива. — Надю, навіщо ти… — заплакав, не стримуючи сліз.
Павло Серафимович ще трохи постояв, попестив завмерле навіки обличчя дружини. Він поцілував Надію у чоло, тихо прошептав: «Прощавай, моя люба», — і закрив її повіки. Чоловік вийшов із будинку, несучи на руках тіло жінки, яке стало схоже на зів’ялу квітку. Дико, нелюдським голосом закричала Варя, кинулася до матері. Павло Серафимович поклав тіло посеред двору, поруч із розтрощеними образами.
— Задоволений? — глухим, впалим голосом спитав він Лупікова.
Хтось сказав Михайлові про біду, він зайшов у двір. Син повільно підійшов до матері, яка тихо і смиренно лежала посеред двору. Батько підвів очі, подивився на нього. В очах сина було здивування та страх, і ні крапельки каяття. Павло Серафимович пальцем підізвав його до себе. Михайло нахилився, не зводячи очей з мертвої матері.
— Ти теж винен, — тихо, щоб не чули сторонні, сказав батько. — Я все одно тебе порішу, — прошепотів він.
Михайло швидко пішов з двору. Хтось плюнув йому вслід, але він не обернувся. Лише мимоволі зойкнув, коли камінь наздогнав його, боляче вдаривши у спину…
Старенька бабця Серафима, яка не оминала жодних похорон, зауважила:
— Серафимовичу, не можна самогубцю ховати на кладовищі.
Павло Серафимович, який уже довгий час сидів непорушно біля труни з дружиною, ніби прокинувся. Він невидющими очима дивився на бабцю, мовби намагаючись зрозуміти, що вона тут робить.
— А що ж робити? — тихо спитала Варя. Вбита горем, вона була бліда, аж жовта, ніби її вилили з воску.
— Великий гріх — накласти на себе руки, — співчутливо зітхнула старенька. — Господи, прости нас грішних! — перехрестилася на образи. — За кладовищем, у рівчаку поховані самогубці, — охоче пояснила бабця, — тож там виберіть місце, а я покличу чоловіків, щоб викопали могилу.
— У рівчаку? — перепитав Павло Серафимович. — За кладовищем, як непотріб? Як сміття? Ні, цього не буде. Ми поховаємо її поруч з моїм батьком.
— На городі? — з якимось острахом спитала Варя.
— Так, моя Ластівко, — тихо сказав батько. — Я буду мати змогу часто з нею говорити.
— Зараз люди вже не ховають у своїх садках, — обережно зауважила бабця Серафима.
— Мені байдуже, — відповів чоловік. — Моя Надя буде лежати поруч із моїм батьком, у своїй, у нашій землі, — сказав тоном, який не визнавав заперечень.
Розділ 45
Хоч як умовляла Варя батька перейти жити до них із Василем, той не погодився. Заніс збіжжя до маленької батьківської хати.
— Буду біля своєї матері вік доживати, — мовив сумно.
Частину меблів перенесли у доньчину хату, решту занесли у сараї, комори, сіни.
— Тепер будемо чекати гостей, — сказав батько.
Вони не забарилися. Уже на четвертий день після похорон прийшла комісія. Жаб’як зайшов на подвір’я першим, тримаючи під пахвою товстий зошит із пожовклою обкладинкою. Слідом — Ступак із сажнем, Лупіков у своїй незмінній чорній шкіряній куртці і похмурий та мовчазний парторг.
Павло Серафимович без слів повів їх на город.
— Положено на родину двадцять соток, — пояснив голова сільради. — У вас дві родини, тож вам залишимо сорок соток разом із подвір’ями.
— Як то по двадцять? — спитав Павло Серафимович. — У людей по п’ятдесят.
— То у колгоспників, — пояснив парторг.
— І що ж я посію на тих двадцяти сотках? — розгублено сказав Павло Серафимович.
— Що посієш, те й пожнеш! — недоречно пошуткував Лупіков, і сам розреготався зі свого жарту.
Спочатку розділили навпіл подвір’я. Залишили стільки, щоб був вільний прохід до нового приміщення сільради. Поки члени комісії бігали із сажнем, Павло Серафимович сидів біля свіжої могили на лавці.
— Ось тут, — готуючи кілок, щоб забити його в землю, сказав Лупіков, — закінчується твій наділ.
— Як там? — підійшов до нього Павло Серафимович. Він потупцював на місці, здивовано озирнувся. — Там мої могили. Вони мусять бути на моїй землі.
— Ти гадаєш, мені потрібні оті хащі і поховання на колгоспнім полі? — сказав Лупіков. — Доведеться ще трохи урізати у тебе землі. Будеш ходити туди по межі, — пояснив він.
— Ні! Це неможливо! Вони повинні лежати на моїй землі! — повторив Павло Серафимович.
— Ніяк не виходить, — розвів руками Ступак.
— Але ж не вистачило усього кілька метрів, — наполягав Чорножуков. — Чи колгосп розбагатіє на тих метрах?
— Знаєш, чоловіче, — Лупіков зробив розумний вигляд, — якщо кожному держава подарує по кілька метрів, то залишиться з носом.
— Прошу вас, — із розпачем сказав чоловік, — залиште мені ті метри. Мої рідні у гробу перевернуться, якщо їх відірвати від рідної землі!
— Михайловичу, друже, — звернувся до чекіста Кузьма Петрович, — негоже відбирати землю з похованнями. Давай йому залишимо ті метри, прошу тебе, перед покійними соромно.